«За моєї пам’яті, в останні 50 років, сталося це разюче заниження смаків і здорового глузду у читацької публіки. Прослідкувати можна це заниження в усіх сферах літератури, але вкажу тільки на деякі, більш помітні і мені знані приклади.
У російській поезії, наприклад, після Пушкіна, Лермонтова (Тютчев зазвичай забувається) поетична слава переходить спочатку до досить сумнівних поетів Майкова, Полонського, Фета, відтак до зовсім позбавленого поетичного дару Некрасова, потім до штучного і прозаїчного віршаря Олексія Толстого, потім до одноманітного і слабкого Надсона, відтак до зовсім бездарного Апухтіна, а потім уже все перемішалося, і немов гриби повиростали віршороби, яким ім’я легіон, які навіть не знають, що таке поезія і що означає те, що вони пишуть і для чого вони пишуть»
(Лев Толстой. З передмови до роману Вільгельма фон Полєнца “Селянин”. 1902)
Досвід літературної класики завжди залишається досвідом, бо письменники, які розмірковували про літературу й шлях, який вона проходила, виводили цей досвід з власних помилок і намагалися покращити своє писання і застерегти молодих.
Українські письменники дуже рідко визнавали власні помилки. Тим більше, дуже рідко робили публічні критичні зауваги. Завжди, немов щитом, прикривалися колоніяльним статусом і станом. Здавалося, після 1991 року щось зміниться.
Так, змінилося.
Література втратила класичну оздобу і кинулася у вир виживання і загравання з читацькою публікою.
Тепер же війна, і знову естетичні вимоги з етичною складовою вкотре опинилися на задвірках історії. Читацька увага розсіяна, письменницьке ремесло охалтурилося, книжка остаточно стала товаром. «А в усьому инчому, чудова маркізо, усе прекрасно!»…
Євген Баран
P.S.
1) Мене більше дратує відсутність у нас чистої естетики. Більшість українських опусів — Забужко, АндруховОча, прозу Костенко, Жадана читати не можна. Вона антиестетична. Ніхто не розуміє того, що люди не можуть таке читати більше половини разу.
2) Куди к чорту вони заграють. З літературознавцями вони заграють, намагаючись потрафити їхньому пересиченому смаку. Інакше б у нас вже виникла за ці тридцять років пригодницька, фентезійна й детективна література, яку можна було б читати.
3) думки Буніна й Толстого дуже упереджені. Той же Олексій Толстой – потужний поет. Просто його погляди були чужі Левові.
4) Публічних критичних заяв у нас робилося повно. Чекіст Хвильовий, на якого зараз моляться, критикував усіх підряд. Наші невмирущі улюбленці Первомайський з Кацнельсоном – теж. Критикували всі читабельні книги – Тютюнника, Ільченка, Близнеця.
5) Воно й до війни чверть століття всі чхали на естетику. Хто був естетичним? Забужко? Чи «Записки» Костенко? Чи, прости Дажбоже, Винничук, який у 1990-х узагалі показував слухачам свої, перепрошую, первинні ознаки? Чи його, еее, близька людина Кривенко?
Костянтин Рахно
Якщо не просувати агресивно та дорого, то ніхто й не згадає ту книжку, яким би талановитим не був твір.
Ella Leus
Щодо теми війни, то в літературу її вводять літературні спекулянти, які хочуть бути першими продавцями теми. Сказав би одному-другому-третьому: не чіпай, блазню, війну, не роби з неї “тему”, вона стане ТЕМОЮ після війни, коли рани позатягаються, виникне безпечна часова дистанція між війною і твоєю думкою про війну.
Андрій Малащук
Як же їм не чіпати тему війни, якщо у Львові невдовзі світового масштабу поетичний фестиваль (так, ніби війна закінчилася, бо інакше організаторів і реклямщиків тієї події годі 
зрозуміти…). Забужко на початку весни 22-го року дуже влучно окреслила, що і як відбуватиметься у так званій літературі. Ніби й без неї все зрозуміло, але вона була прекрасна у тій проґностиці.
Олег Соловей
Одна з причин того, що сучасна українська література не цікава у нас і у світі, є те, що її творять боягузи і пристосуванці. І ці боягузи і пристосуванці не дивляться на себе і свою творчість як на частину світового літературного процесу.
Я дуже здивувався, коли на захист Салмана Рушді не виступив жодний український літератор. Звісно, це не обовʼязок кожного, але щоб жодний – це не просто так.
Маленьке літературне болото, у якому тих, хто довше і голосніше квакає, з часом обліплять нікчемними грамотами і саморобними медальками, ніби на сільському конкурсі на кращого кімнатного песика.
Олег Попик
Так песики хоча б дуже милі й нешкідливі. І якщо якогось цуцю нагородять, то він так чи інакше є милим і симпатичним. І як їхня творчість може бути частиною якогось літературного процесу, тим більше світового? Сапковський цікавий людям поза Польщею, а Кундера – поза Чехією. А “Дванадцять обручів” ніхто не чита навіть в Україні.
Костянтин Рахно
А мені не сподобалися «12 обручів». Але то таке, мій смак не еталон. Мені подобається Сарамаго, Кутзеє. Для мене вони сучасна література.
Олег Попик
Лучче б у нас видавали книги, які кортить читати. Унаслідок бубабуїнства з нашої країни потікали читабельні письменники — Нікітін, Головачов, Камша, Дяченки, Щерба й інші, що могли б стати авторами вітчизняних культових циклів.
Костянтин Рахно
Я люблю книги, які допомагають глибше зрозуміти життя. З сучасних українських авторів, це для мене есе Олександра Бойченка.
Олег Попик
Ну, цього в прутнеписців теж катма.
Костянтин Рахно
