Це справді якась популяція онкологічних страусів. Росіянство – це не етнічна приналежність, це діагноз, морально-духовна онкологія. В закордонних русскіх, незважаючи на їхню закордонність – та сама болячка. «Літак з президентом Качинським та іншими польськими урядовцями – це помилка пілотів, а не теракт РФ»… «Соромно поширювати ці брудні байки – що нібито радянські солдати масово гвалтували німкень наприкінці війни!»… «Малайзійський боїнг М-17? Вони себе самі підірвали, не треба це вішати на росію»…
«Буча, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь – гвалтували, катували, розстрілювали не «наші мальчікі», їх у такий спосіб намагаються дискредитувати»…. «Ви там були, бачили!? Не повірю, поки не нададуть залізобетонних доказів, але не з українських джерел, бо все українське – маніпуляції»… «Ти зрозумій – пропаганда зараз звідусіль працює. Тільки для того, щоб людей остаточно розсварити»…
Це якось називається в психології. Блокування? Самозахист? Синдром страуса з головою в дупі? З серцем, елементарною емпатією – в тій же частині тіла? Коли у закапелках скоцюрбленої душі розумієш – страшна, огидна, але правда! – та все одно твердиш, що ні. Тоді правда не настільки шокує. Так само, до останнього чіплялися за заперечення очевидного матері серійних убивць – навіть після оголошення вироку у суді. «Не може бути, щоб мій Андрюшенька, гарний хлопчик – і раптом Чікатіло! Не може бути!».
Подібно реагують на повідомлення про бузувірства солдатів рф в Україні росіяни за кордоном. Зараз не про тих, махрових, які влаштовують автопробіги на підтримку рф чи демонстративно обвішуються гєоргієвскімі лєнтачкамі. Мова про інших – культурну і нібито начитану інтєлігєнцию. Чи геть аполітичну молодь, яка приїхала на Захід просто «зарабативать». Чи добродушних матрон-домогосподарок, які ще вчора радісно засипали твою поштову скриньку тоннами рецептів домашнього хліба й «очєнь вкусново тортіка». Вестернізованих, «обтесаних», просунутих (чи не дуже, але це не принципово). Пишаються, що «уєхалі із страни сразу же, когда путіна єщьо в пєрвий раз пєрєізбралі» і вивчили дітей в американських та європейських вишах. Зневажають первісну дикість класичної дєрєвні і вже бодай через це думають про себе як про еліту російської нації. Донедавна всі вони співчували Україні, деякі навіть зараз співчувають, але…
Але! В мене тут, в Америці, було не так багато знайомих серед подібних емігрантів, друзів – ще менше. Відколи війна — не стало жодного. Всі вони живі-здорові. Останнє визначення – відносне, звичайно. Лише одна росіянка, Анастасія, протягом цього часу попросила: пришли мені джерела інформації про війну з України, бо в мене тут – лише ерефівські, сама розумієш. Настя живе в Казахстані. Решта, які в Канаді та США, вперто повторюють, що війна – це провина не їхнього народу, а лише очільників. Злочини своїх садистів на нашій землі у кращому випадку називають «єдінічнимі случаямі», а не поширеним явищем.
Дратуються, коли пхнеш під носа фото- та відеодокази: «Фєйкі! Такоє на компютєрє самому сдєлать можно!». Або «втішають»: «Ти же далєко от всєво етово, в бєзопасності». Не розуміють, чому «раптом» категорично поменшало клієнтів у їхніх бізнесів: «Ми-то здєсь прі чьом?!». Щиро сподіваються – все, що зараз, «врємєнно», і ще можливо, як «раньше».
«Бєдниє люді» – це не тільки роман Достоєвського. Також парадигма, вимір, фатум. Як і росіянство – власне, не лише етнічна приналежність, але й діагноз, морально-духовна онкологія, виплекана їньою історією. Метастази передаються через покоління. І недарма на останній, уже фатальній стадії раку пацієнти нерідко втрачають спроможність бачити або чути, впадають у безпам’ятство. Про здатність адекватно сприймати дійсність й поготів говорити не варто. Не будеш вимагати в сліпця на обидва ока, щоб бачив глибинну сутність – йому не дано розгледіти навіть те, що на поверхні.
«Добре, війна – це завжди жахливо, і ми з тобою одна одну не переконаємо. Але ж ми – цивілізовані люди, хіба не можемо й надалі бодай спілкуватися?» — каже мені одна з морально онкологічних. Я їй відповідаю: ні!!! Не можемо. Ключове слово тут – «цивілізовані». Одна з нас точно не цивілізована. І я абсолютно точна знаю – хто саме.
Людмила Пустельник
