Як нами пробують маніпулювати… Раджу знайти в Інтернеті і почитати статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Стане ясним рівень кремлівської пропаганди і на кого вона зорієнтована. Путін пише: «Так, ще на початку XVII сторіччя один з ієрархів Уніатської церкви Йосиф Рутський повідомляв у Рим, що мешканці Московії називають руських з Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них цілком однакова, а розмовна – хоча й відрізняється, але незначно. За його висловом, як у мешканців Рима і Бергамо. Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії».
Те ж саме пише Путін про культуру, те ж саме про історію України. Виникає питання: чому ж тоді Руський мір не хоче розмовляти в Україні такою рідною росіянам українською, чи молитися у нашій спільній, але підпорядкованій Україні, православній церкві? Ні, вони борються за російську мову і московський патріархат, причому, хай би в Росії, а то ж в Україні!
Оце так трактується в Кремлі єдність росіян з українцями. Ми, мов, єдиний, але російський народ.
Але не це цікаво.
Ніхто не сумнівався, що Кремль думає саме так. Цікаво інше. Не затрудняючи себе оригінальністю, Путін примітивно користується пропагандистськими прийомами ще часів Навуходоносора. Це ‒ напівправда, зміщення акцентів із суті на другорядне і цинічне називання чорного білим. Причому, прийомчики у статті настільки очевиді, що стає аж незручно за інтелект путінських радників. Кілька прикладів, враховуючи обмежений формат допису.
Путін про часи Хмельниччини і розділення України між Росією та Польщею: «На Правобережжі, яке залишилося у Речі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний та релігійний гніт. Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови, і, звичайно, однієї віри».
А про те, що всупереч угоді, укладеній на Переяславській Раді, в московській Україні крок за кроком обмежувалася влада гетьмана і посилювалася російська адміністрація – аж до ліквідації гетьманату; про те, що в Україні, де до цього практично не було кріпацтва, поширилося російське кріпосне право, значно страшніше, ніж у Польщі; про те, що цар на догоду московським інтересам наплював на Переяславський договір і за рахунок поділу України підписав з поляками це саме Андрусівське перемир’я; про те, як московські війська разом з поляками задушили на Правобережжі свого єдиновірця гетьмана Дорошенка – про всі ці речі Путін забудькувато не пише.
Путін: «Не збираюся нічого ідеалізувати. Відомі й Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1876 року, які обмежили видання і ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливим є історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використати «українське питання» у своїх інтересах. Доповню, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів».
А ось стаття з Емського Указу: «Сохраняя силу означенного выше Высочайшего повеления, можно было бы разрешить к печатанию на малорусском наречии, кроме исторических памятников, и произведений изящной словесности, но с тем, чтобы соблюдалась в них общерусская орфография, и чтобы разрешение давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей Главным управлением по делам печати».
Оце так українські твори на московщині «продовжували видаватися». Насправді Емський Указ: забороняв ввозити на територію Російської імперії із-за кордону книги, написані українською мовою; видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Заборонено навчання українською.
Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру і Емського указу для українців був відчутним. Зникли українські книжки. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.
Тепер по суті: так в чиїх інтересах були видані ці укази ‒ Москви чи України?
І таких прикладів у статті назбираєте безліч: і про «повагу» до незалежності України, і про кордони, і про «працелюбний і талановитий народ України».
«Залишаються незмінними і відчуття мільйонів людей, які ставляться до Росії не просто добре, а з великою любов’ю, так само, як і ми до України» ‒ з цинізмом, який зашкалює, пише кремлівський верховода. Наведу кілька цитат, котрі навіть не потребують коментарів: «І найогидніше, що росіян в Україні змушують не лише відректися від свого коріння, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія – їхній ворог». «А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Проте всіх їх, включно з дітьми, записали до сепаратистів і терористів. Стали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили. І мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, які прокотилися містами України … Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від таких планів. Чекають на свій час. Але не дочекаються».
«Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство».
І, звісно, у кінці слід пригрозити, куди ж без цього: «Усі хитрощі, пов’язані з проектом «анти-Росія», нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну».
На кого розрахована ця банальщина?
Як видно зі статті, розрахована вона на людей, котрі історії не знають і мислить не здатні. Оце такими Путін бачить громадян, для котрих пише ‒ і українців, і своїх росіян. Тому й не пробує шукати оригінальні пропагандистські ходи, схавають, мовляв, і таке. Однак, 21 століття за вікном, і сьогодні не всі такі дурні, як думають у Кремлі. Стаття Путіна, як примітивний школярський твір про велику Росію, здатна викликати в нормальної людини тільки скептичну посмішку. У кращому разі.
Михайло Карасьов
