Спершу я подумала, що це фейк.
З’ясувалось, правда — про відкриття усім районним начальством туалету в якійсь сільській школі…
Але, знаєте, що насправді є набагато страшнішим за цей туалетний гротеск?! Те, що в центрі Європи, в ХХІ столітті, є сотні, а, може, й тисячі шкіл, де маленькі українці змушені бігати в нужник на вулиці.
Я бачила такі школи і такі туалети (власне, це не туалети, а будки з діркою в підлозі, густо засипані хлоркою, що виїдає очі). Якось ми їздили глухими селами Чернігівщини на одному глухому окрузі одного покидька, який нині є цілком реальним кандидатом в президенти України…
Це був кінець листопада.
Поки депутат, в оточенні власних фотографів, операторів та журналістів пригодованих ЗМІ, вдавав із себе батька нації всередині школи, я вийшла на заднє подвір’я. І побачила ту будку!!!
Спершу я не зрозуміла, що це таке. Підійшла і зазирнула крізь дерев’яні, погано збиті, зачинені на шпінгалет двері, і побачила чиюсь маленьку і худу голу… попу. В листопадову холоднечу! Потім воно, те дитинча, вибігло з тієї будки і побігло знову на урок. Може, перший-другий клас…
Я думаю, якби той покидьок, на окрузі якого й досьогодні діти бігають у дерев’яний нужник на вулицю, продав свій гардероб від Patrick Hellmann, а президент із генпрокурором пожертвували зекономлені хоча б на одній відпустці гроші — таких будок в Україні не стало би.
Бо їх не повинно бути!
Бо такі будки — це паралельна реальність до Тесли, яка у ці хвилини мчить до Марсу. І поки існують дерев’яні шкільні нужники — шансів наздогнати «Тесларів» у нас нема жодних.
Галя Плачинда
