Що може журналіст, ставши політиком? Журналістика історично є найближчою до політики, і у соціальному сенсі є політикою, проявляючись у суспільстві як суб‘єкт «четвертої влади» — влади громадської думки.
Тому із журналістів зазвичай виходять тямущі політики. Якщо вони уміють розмежовувати журналістику і політику, стаючи фаховими політиками і досконало оволодівають політичними методами. Класичні приклади: Вінстон Черчиль та Рональд Рейган.
Багато українських журналістів перейшли в політику, але справді потужними політиками не стали. В’ячеслав Чорновіл впритул підійшов до того рівня, але на найвищу сходинку піднятися не спромігся.
Усі інші журналісти, які вдалися до зміни фаху, на жаль, не стали професійними політиками, оскільки не оволоділи політичними методами.
Використовуючи журналістські методи в своїй політичній діяльності, вони продовжують залишатися журналістами в політиці. Це часом робить із них професійних популістів. Найяскравіший, просто феноменальний приклад: Олег Ляшко.
Є журналісти в політиці, які фахово практично не займаються політикою, але активно використовують політику як платформу для продовження своєї журналістської діяльності.
Одним із таких є Микола Княжицький. Але, либонь, найяскравішим явищем журналіста в політиці є Сергій Лещенко.
А деякі йдуть із журналістики, але по дорозі в політику стають громадськими активістами й часом забувають, куди, власне, вони йшли. Такими стали Мустафа Найєм та Єгор Соболєв.
Бажаючи Дмитрові Гнапові успіхів у політиці, хочу, щоб він пам’ятав про ці нюанси й зробив свідомий і добре обдуманий вибір тієї ролі, яку він хоче зіграти на політичній сцені.
Звичайно, мені хотілося б побачити в українській політиці особистість якщо не масштабу Черчиля чи Рейгана, то принаймні здатну усвідомити нагальність системних змін для України й ініціювати їх, очоливши бодай один із напрямів.
Володимир Іваненко
Український Університет
