Ото раз потрапив я в Гамериці на гамерицький футбол.
Пізня осінь. Металеві крісла зимні, як погляд Жулі Володимирівни, коли вона чує незручне питання.
Я ні фіга не розумівся в тій грі.
І зі смутком згадував теплу канапу і свій ноут з серіалами.
Але мене повели, мені показали, я мусив відчувати вдячність, демонструвати зацікавлення і жвакуляти попкорн, який ненавиджу.
Однак моя дупа, бодай вона з манту не розминулася, мала на все це іншу думку. Вона категорично відмовилася сидіти далі на цих зимних кріслах. Вона встала і вийшла туди, де ріками лилося пиво.
Дупа просто не знала, що сидіти на зимному зовсім нешкідливо.
Юрій Винничук
