У моїй Данині надвечір’я напередодні Водохреща віддавна називали Голодною Кутею. І саме таку, пісну, кутю щоразу готувала моя мати невзабарі після Різдва.
Кінець дня 18 січня 1956 року, коли я народився, був особливо зимним. Казала мати, що мороз тоді аж шибками тріскав. Зимно було і в колишньому домі легендарного будівничого Данини протоієрея Петра Скорини, який совєти після 1917-го експропріювали та прилаштували там на багато літ акушерню з лікарнею для всіх данинців і шатурян.
Отож, випробовувало й гартувало життя вже від першого дня народження…
По-різному доводилося відзначати цей день.
Надто весело й без особливого хлібосілля — в студентську пору. А відколи сам став заробляти на хліб (був то початок журналістської праці на Буковині) – щовечір свого головного дня року став проводити в театрі. І щоразу щастило на вистави мудрі й добрі. Такі, що спонукали думати, переживати, робити в пам’яті певні «засічки». Так було в Чернівцях. Таку чудернацьку (для декого з друзів) звичку перевіз і до Києва.
У тому, що цей день – не для гучного застілля, переконався й тоді, коли натрапив у канадському архіві Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) на ось ці слова: «Я ніколи не стежив за днями свого народження, а лиш стежив за тим, що корисного зробив і ще зроблю для України».
Ця фраза мого всежиттєвого Вчителя Івана Огієнка (Митрополита Іларіона), усебічному життєпису якого посвятив чотири книги, виявилася суголосною моїм думкам і переконанням. Її й сповідую упродовж останніх десятиліть.
Тому й не святкував гучно ні свої 50, ні 55, ні 60!
Не надсилав за іншими підписами самонарисів для преси, не ініціював наукових збірників на кшталт «на пошану такого-то, заслуженого…». Не робив самоподання на нагороди – їх від держави не маю жодної. Знаю справжню ціну й міру моралі такого, ініційованого «самим собою», «визнання».
Виходив з того, що герої моїх книг ніяких нагород не мали. А їм же було набагато важче. І зробили вони набагато більше. Тому віддавна ціную й дорожу визнанням своєї праці передусім близьким оточенням і справжніми друзями та прихильниками моєї творчості й життєвої позиції.
Як виявилося, таких щороку збільшується.
Приємно вражений і цьогорічною «цілющою горою» привітань — через Фейсбук і Месенждер, Телеграм і електронку, мобілку і традиційну пошту. З Данини і київської Татарки, Чернівців і Чернігова, Лондона і Вашингтона. Від колишніх і нинішніх студентів, незрадливих колєг і однодумців. Але найбільше — від тих, хто знає мене лише з текстів…
Маю бажання віднайти час, аби подякувати кожному, бодай одним словом. А поки що, цим коротким післясловом, доземно вклоняюся всім, хто переслав теплі й щирі побажання з нагоди Мого Дня 18 Січня.
Дякую Вам, дорогі й справжні, що уважили (так казали в Данині на подяку). Дякую Всевишньому, що провів і веде життєвими дорогами саме так.
Микола Тимошик
