Потяг «Інтерсіті», який їде зі Сходу на Київ:
— Я нє панімаю. Доча проваліла ЗНО с украінскава язика. Ето потянуло за собой все бали і тєпєрь ана нє может паступіть ні в адін ВУЗ в Кієвє. Что ета за бєзабразіє? Єй что тєпєрь із-за етай мови ніщєбродствовать?!
Жіночка не соромлячись виговорює своє небажання ніщєбродствовать і небажання вчити мову на весь вагон. Мабуть, вона думає, що весь вагон повинен їй співчувати.
У вагоні їдуть бійці з фронту на побивку додому, галичани. Бійці слухають і закипають. Жіночку починає заспокоювати сусід.
— Слухайте, ну якби ви поїхали вчитися в Польщу, то вчили б польську мову. А якби в Німеччину, то вчили б німецьку і так у кожній країні, так само і в Україні, чим ви не вдоволені?
У вагоні стає спекотно і від розігрітого літом повітря, і від розмови. Пасажир тягнеться рукою в кишеню, щоб дістати серветку. Пасажирка дивиться на цей рух сусіда і верескає:
— Так может ви в мєня єщьо і мєлочью бросітє? Как Ніцой. Чтоби я етай вашей мовай загаваріла!
— Ми не зрозуміли? – не витримують бійці. — Чим це вам наша мова не вгодила? То може нам не захищати Україну, поки ви з вашими рускоязичними муж’ями і дітьми ганите нашу мову? І взагалі, де твій російськомовний чоловік, поки ми через вас на фронті? Може, він взагалі в сєпарських окопах сидить? Га?!
В цей час щось вдаряється у вікно і у вагоні лунає гуркіт, бійці підхоплюються на ноги, нависають навколо, припадають до вікон. Жіночка втискується в крісло і зіщулюється.
На пероні граються хлопчаки-розбишаки, і виявляється, це вони пожбурили у вагон камінь. Бійці, розсідаючись по місцях, кидають:
— В денеер їдь вчитися, там мови не треба.
Всю дорогу жінка мовчала…
Лариса Ніцой
