На селі все просто, без лишніх контрастів. Як сонце — то перемога, а як дощ — то зрада…
Біля колишньої пристані, на березі Дніпра, чоловік варить уху в казанку. Йде дощ і уха вариться погано. Більше ніхто не прийшов, всупереч договорьонностям, бо дощ…
— Сцикуни! — каже чоловік. Зневажливо, але без злості…
Чоловік стає навпочіпки і нахиляється до вогню. Дме на дрова сильними губами. Дрова давно і стабільно намокли й погасли, тому їм пофіг, що на них дмуть…
На березі лежить вудка, недбало закинута у воду… Поплавок з гусиної пір’їни на дніпровім штилі задумався про вєчность…
— Піймав щось? — питаю в чоловіка.
— Ше нє, — каже чоловік, — не піймав. Х*й зна шо їй нада. Ні на кукурудзу, ні на червя, ні на хліб не клює. Вчора ловилась, а сьогодні не ловиться…
— Без риби погана уха буде, — кажу я йому.
— Да, трохи не то, — погоджується чоловік…
— Вина вип’єш? — питаю у нього.
— Да, — каже чоловік без зайвих емоцій. — Вип’ю…
Випиваємо. І мовчимо.
Йде дощ…
Потім я їду на Київ, а він лишається на березі Дніпра і варить уху. На негорящому вогні, без риби, яка не клює, сука, сьогодні…
Дон Кіхот суботнього дня Середньої Наддніпрянщини…
Віталій Чепинога
