Глибинка.
Повз нас – мене і подругу – проїхала на велосипеді жінка. Вони знайомі між собою і привіталися чемно. Я – автоматично.
Провела поглядом, ніби виточену і витончену, з тонкою талією фігурку в шортах і білому «топіку». Вона легко, пружними, засмаглими на сонечку довгими ногами крутила педалі старенького ровера.
Галатея, чому тебе покинув твій Пігмаліон? – подумала я, глянувши на обличчя в овалі білої хустинки, і спитала подругу:
— Хто це?
— Наймичка, — сказала вона. – По людях працює. Давно. Їй майже п’ятдесят. Чоловік спився й помер. Діти — дорослі, але… Вона заради них цілорічно працює по людях на всіх тяжких роботах. Все, що заробляє, віддає синам.
– Так, а чому ж…? – спробувала я сформулювати інше запитання.
— Ти обличчя її побачила? – перебила знайома.
Так.
Обличчя я за кілька секунд встигла помітити. З ним щось не те – чи то давня травма, чи то вроджена вада, однак обличчя псує весь імідж.
Але ж тіло!
Таке ідеальне, пружне тіло, якому позаздрять і 18-річні. Таке тіло лише в тих, хто щодня годинами «качається» у тренажерних залах, мордуючи себе «залізом».
Інеса Фтомова
