Миколай бородатий таки не поскупився не лишень дітям (співчуття батькам – «нічним диверсантам»!), але й дорослим — такого пишного снігу накидав, повкривав шапками-бирками все людське неподобенство, замотав у білу шубу не тільки купу нерубаних дров, але й хрестатого кОзла для їх розпилювання убгав. Аж погладить хочеться…
Грошове дерево на заходньому вікні зачудовано, дереворитом припало до шибки, розмальованої вигадливим снігограйликом.
Синички ладні мало не розгрібати закидану годівничку, а горобці великим колгоспом всілися на спеціально залишених лободах — для них то ласощі зимового полуденку. Тільки сорока зверху зневажливо чорно-біло дивиться на ту дрібноту…
Спить горіх під вікном, порахувавши для засипання хазяйські корзини, куди складено було його пелехаті плоди.
Яблуні крізь сон прислухаються — чи не загупає об стовбур передріздвяна погрозлива сокира, адже полінувалися вони — не родили цьогоріч нічого, крім трудящої Путивки.
З підвіконня живим і теплим докором місцевим яблуням світять жовті та червоні куплені яблука. І бутель виграної вишнівки на фоні пребілого снігу вперто твердить: літо буде!
Василь Чепурний
Василю! Саме на Миколая був удруга-брата Миколи. І були ми так само “нічні диверсанти”. Тільки ходили, вночі, не по “вишнівку”, а по традиційну домашню “білу”. Обіймаю! БУДЬМО!!!