Пригадую той перший день перших студентських канікул. У краплині роси тремтіло сонце і моя радість. Ранок продутий свіжістю, терпкий, колючий.
Хапаю ротом кислувато-винне повітря, а тілом – дрижаки.
«Помахай косою – зігрієшся», – каже баба.
«Який з мене косар. Що я там накошу».
«Не вкосиш, то скуйовдиш. Трава кинула насіння, проситься на лежу. Якщо ся не ляже – отава не встане».
«Та добре, спробую».
«Проба грошей не коштує. А литовка ще дідова, чеського кування. Ех, коби ти знав, як твій дідо косив! Любо було вздріти. Не він косою махав, вона його вела. Звивалася в траві, як гадина. Косар собі насвистує, коса собі. Обоє в лад. Аж чую: посвист уже під березняком. Гойкнула – став. А так би покосив під корінь і лісок. Укупі з грибами… Косив, як писав. Чей і ти в нього вдався, лише навиворіт».
Мирослав Дочинець
