Огрядна жіночка, на вигляд 60+, сидить сама на двох сидіннях у маршрутці. Хоч би хто й намагався, але шанси — нульові притулитися поряд. Перед нею — тільки водій.
Вона з ним час від часу голосно перемовляється.
Ось вийшов молодий чоловік на зупинці. Вона услід йому аж заквохтала:
— Боже правий! Як же змінився! Як змінився!
Водій упів-оберта (бо це ж йому в потилицю лунає):
— Хто?! Я?!
… Між тим міркую про те, як багато з нас усе, що звучить і відбуваєтся довкола, сприймаємо на свою адресу і припасовуємо на себе. Незрозуміло — чому?
… — Ви? Та ну ви шо?! — аж сахається жінка і голосно волає у потилицю водієві. — Шо таке кажете?! Я вас вообще не знаю й бачу вперше. То я про того, оно, що вийшов — змінився невпізнанно!!!
— А його знаєте? — водій перепитує.
— А чого ж? Знаю. Він з моїм сином в одному класі вчився. Боже-боже! Отак подивишся і думаєш: це ж наче вчора ми були такими, як вони…
— Ага. А завтра ми станемо такими, як ви, — водій сміється і додає стиха: — Не дай бог!
А пів-маршрутки пирхає сміхом.
Люблю маршрутки.
Інеса Фтомова
