Коли я ще парубкував, усе село саме переживало бурхливий розквіт кіно. Від одного сеансу на тиждень, з болісними зупинками, обривами тертої-перетертої стрічки, з перебоями електромережі, кіно повільно, але впевнено переходило до відлагодженого щоденного видовища без перерви.
Хтось дуже добре дбав про одну з фундаментальних потреб соціалістичного суспільства – регулярні видовища.
Улюбленою темою жіночих теревень були кіноартисти. Їх обожнювали, їхніми фотопортретами заліплювали всі стіни й альбоми, а культурні посиденьки були немислимі без розбору останнього фільму й вигуків: «Боже, як він грає!»
То був золотий вік нашої містечкової культури. Кожен хлопець мріяв про свою кіноакторку (але мовчки), а дівчата носилися з своїми глянцевими кумирами, але ніколи через них не сварились.
І наче ж нічого не змінилось.
Артистів, правда, давно й безповоротно витіснили політичні діячі, так само харизматичні, романтичні й недоступні, вони так само, як і кіноартисти, не мають жодного стосунку до реального життя, але так само створюють ілюзію, що вони якраз і є справжнім, реальним життям.
Чому ж від вибору того чи того політичного опудала так тепер залежать стосунки між людьми? І навіть жінки, голубки наші тендітні й ніжні, готові видряпати очі одна одній за свого єдиноправильного?
Невже й ви, істоти значно практичніші й миролюбніші, ніж чоловіки, не бачите, що це все ті самі екранні примари, виготовлені в якихось закритих студіях, куди заглянути так само неможливо, як неможливо було зазирнути колись у гримерку Смоктуновського чи В’ячеслава Тіхонова?
Поясніть цей феномен, любі жінки.
Чому ви такі злі зробилися?
Василь Триліс
