Сьогодні прокинувся пізно – субота, вихідний. Та перш ніж розтулити очі і встати з ліжка, я вирішив, послуговуючись своєю, набутою в останні роки, метеозалежністю, встановити, а яка ж погода на вулиці?
Уважний аналіз самопочуття привів мене до висновку, що на дворі метеостан має бути якийсь каламутний, не визначений, аморфний. Вже підійшовши до вікна, переконався, що відчуття мене не зрадили.
Весь простір подвір’я, вулиці, дитячих майданчиків і кущів навколо них був заповнений туманом, а відсутність бодай найменшого подиху вітру робила картину статичною, складалося цілковите враження, що так було завжди, а сонце, небо, хмари і птахи в небі – то лише сни невідомого життя.
До всього додавалась обставина, що жодної живої душі ніде не було видно, і навіть жваві зранку пси та коти десь звіялися. Панівною обставиною довкілля був туман.
Щоб зовсім не поринути на манівці думок, я відчинив вікно. Знайомі звуки дороги за будинками повернули мені здатність залишатися в звичному комплексі фіксованих дій ранку: «треба зробити каву» — ще встиг подумати я.
Але туман так просто не здавався.
Поступившись акустичним аргументам міста, він миттєво впровадив мене у гру запахів. А туман – неперевершений гравець в царині нюхових імпровізацій, він на кожну крапельку вологи нанизує такі ноти запахів, пахощів, смороду, що дуже легко може тебе ними залоскотати і завести в найнеймовірніші асоціативні ряди.
Ось і зараз, щойно я відкрив вікно, як мене відразу торкнув запах ледве вловимого диму вугільного гару, хоча в довколишніх будинках вже давно немає печей та й дров, а не тільки вугілля.
Я негайно потрапив у нюховий полон вологого повітря, воно, як невагомою велетенською подушкою, накрило мене, відтак, мимоволі затулив очі, хоча й зрозумів, що потрапляю в гру туману. Поки я логікою систем опалення наших будинків хотів здолати міраж вугільного гару, непереборно, виразно і неспростовно з’явився гіркий запах торфу, і я капітулював.
Цей запах миттєво доправив мене на Полісся в село до баби Палажки. А, щоб я не намагався відкрити очі й розвіяти міражі запахів дитинства – як точно туман вгадав – він жбурнув у мене жменю запахів прілої мокрої соломи. Тепер місце мого перебування точно локалізувалося: я був коло бабиної хати, за хлівом, серед голих кущів безу.
Найцікавішим було те, що я ніколи не був у селі такої пізньої осінньої пори і не бачив бузок голим, без листя, з мокрими гілками, «мертвим». Я запанікував, бо досі думав, що міражі свідомості і жахи – це лише чудернацьке поєднання і відтворення того, що колись пережив.
Тепер туман почав зі мною творити нове моє минуле, діставшись до свідомості через запахи, які самі по собі не мають певних притаманних чітко визначених координат простору, а тому можуть доправляти тебе в будь-який час та місце дії.
Від невідомої мандрівки асоціативними стежками без знання способів повернутися назад мене врятувала сигналізація на машині в сусідньому дворі. Вона різко розколошкала статику туману і крихка рівноважна картина вологого ранку вмить розпалася. Мені навіть здалося, що блимнуло сонце, хоча я знав, що то відблиск фар сигнальних вогнів машини, що саме вчасно «заспівала».
Я закрив вікно і лише тоді весело переможно посміхнувся туману, мовляв: «Знаю я тебе». В дитинстві, в часи, коли їздив до баби в село, я б навіть показав йому язик. Нині ж статечно потер собі кінчик носа і розправив плечі. У спині хруснули хребці, і тієї ж миті до мене з кухні долинув запах підгорілої збіглої кави – дружина коло плити теж задивилася на туман.
І я негайно капітулював: туман натякнув мені, що від нього годі сховатися за зачиненим вікном, і на підтвердження доправив мені запах збіглої на плиту кави, яку присмачив тоненькою інтонацією кориці. І хоча я колись писав, що тумани – це «білі прапори» капітуляції осені, сьогодні «білий прапор» перед туманом викинув я. І не пручався.
Валентин Ткач
