Люди, котрі в своєму житті систематично потерпали від насилля, рідко лишаються ментально здоровими. В цьому переконуюсь не раз: в житті реальному, в житті віртуальному — всюди.
Я називаю цих людей «агресивні жертви».
Правду кажуть, що людина, котра все життя провела в рабстві не мріє, не вміє й не бажає бути вільною, вона до щему жадає бути рабовласником.
Це той тип мислення, котрий формується в стражданнях, коли хочеться не припинити свої муки, а мучити когось.
Колишня жертва ніколи не буде солідарною із іншими жертвами, вона завше виправдає того, хто сильніший. А чому? Бо вона боїться асоціювати себе із мучеником, вона бажає копіювати мучителя, їй подобається агресія, спрямована не на неї.
Вона думає: «Хух, пронесло»…
І пронесло не просто, а пронесло тому, що вона краща за іншу жертву. Вона, ніби підлабузнюється до сильних світу цього, мовби обожнює ката, щоби кат змилостився та мав за свого.
Ворон воронові очі не виклює, чи не так?
Хоч, звісно, на свій подив я читала, що в природі ворони ще й як нападають на родичів, якщо того вимагає ситуація.
Це така ницість — приховувати свою слабкість за вдаваною агресією, цей моторошний страх, котрий переростає в обожнювання сили…
Овечка ніколи не вважатиме прекрасною іншу овечку… Тільки вовка, тільки лева.
Іноді мені здається, що добро ніколи зло і не перемагало…
Боісіда Березюк
