Все воно якось збігалося в одне. «Запиши з Дзюбою інтерв’ю, – телефонно радила одна добра подруга. – Поки Іван Михайлович на силі, поки йому здоровиться. Зокрема, й про прем’єру «Тіней…»
Я стояв посеред київського ярмарку, раз по раз видобуваючи ос зі склянки з медовухою, й думав: «Таки треба – суцільні знаки. І все замикається на кіно…»
Тут тобі й 4 вересня, відділене понад півсторічною товщею часу, коли в українській культурі відбулася знакова подія. Маю на увазі легендарний прем’єрний показ у Києві в кінотеатрі «Україна» стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Фільм відкрив світові Гуцулію й Україну й, зрештою, підкорив світ, а прем’єра стала майданчиком, звідки молода українська інтелігенція вперше відкрито виступила проти державної тоталітарної системи, проти русифікації й національного гноблення.
Ну, й Василь Стус, звісно, теж знак.
Він під час прем’єри фільму підтримав Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола, саме там уперше публічно заявивши про свою громадянську позицію. І саме з цього моменту розпочавши хресну дорогу, яка через двадцять років завершиться загибеллю в концтаборі в Кучино – саме 4 вересня, день у день.
І саме в ці вересневі дні не випадково підоспіла ще й інша прем’єра, вже фільму про самого Стуса, «Заборонений».
Треба йти, все до одного.
Й до Івана Дзюби на розмову, аби почути про події далеких літ з перших уст, і на фільм, про який уже стільки говорено і довкола якого закипають полярні пристрасті.
Зрештою, скільки людей, стільки й думок. Мені ось, найперше, не зрозуміло з назвою: Стус може бути нескореним, незламним, непереможеним, але «забороненим» – ким і коли? Тим більше, тепер, трохи не на четвертому десятку незалежності?
Творцям видніше, я їх не оскаржую, просто розмірковую в залі, дожидаючись сеансу. І трохи хвилюючись, якщо чесно. На мій дилетантський погляд, років 40 усі українські фільми знімалися в Музеї архітектури та побуту в Пирогово (перебільшення). Там же, під призьбою на пирогівській колоді могли поміститися всі основні українські актори (перебільшення) – степанкови-брондукови, гаврилюки-бенюки, роговцеви-сумські (узагальнення).
Це не означає, що вони погані, але вибір і в режисера, і в глядача був, як в того Адама – Єва і ще раз Єва.
Кіно часів нинішнього непевного пожвавлення вже ніби потроху виходить за надокучливі етнографічні межі. Але тут виявилося, що гермошлеми більшості українських кіномитців так і лишилися наглухо загерметизованими. Просто замість соц-хутірського повітря туди закачали кисень московських серіалів (перебільшення).
Якась «таінствєнная страсть», розумієте.
А на живих вітрах реальності наським митцям поки що досить незатишно, в них виходить щось схематичне, ходульне й причетне до життя на рівні вітринного манекена. Дай Боже, щоб з цим «байопіком» вийшло інакше…
Ага, ще одне, хоч уже й погасло світло. Втім, я встигну, та й це досить посутньо. Кінематографічний світ чи не найбільш позанаціональний, майже наскрізь зрусифікований – десь як спортивний, тільки з відсутністю супер-постатей на кшталт Ломаченка чи Усика. Тож на часі не просто втішатися кількісними показниками, «роблячи кіно», і навіть дуже патріотичне, «актуальне» кіно – а робити його насправді українським – у всіх сенсах. І художньовартісним, що тотожне першому.
Але це так, міркування в пітьмі.
Маю право, зрештою, та й час є – ще реклама, ще навіть титри не пішли. Кожен мужчина коли-небудь уявляє себе тренером національної збірної з футболу, правда ж?
Кінематограф теж до цього надається. Тим більше, що в залі я майже один, попереду точно нікого немає. Можна навіть уявити, що це «Україна», і зараз на сцену, вслід за Параджановим, підніметься той же таки Іван Дзюба…
Поза тим, свінули (стусівське слівце) перші кадри. Разом із ними пискнув меседж у моєму смартфоні: «Чекаємо на колонку…» А що її чекати? Вона в мене давно готова, в голові. Ось тільки додивлюся фільм.
Павло Вольвач
