Вечорова тихість духодайна: ступаючи у неї, ступаєш далеко далі самого себе. Погляд (не твій — душі) підозріло часто натрапляє на безіменного птаха, що теж стремить до крайнеба.
Все і всі на землі і над нею перейняті непорушним летом. Співмірним з летом Планети. Кажуть — по колу, помноженому на коло Сонячної системи, Чумацького шляху, неохопно інших галактичних товариств чи громад.
Точка, якою ти є, скрізь і для всіх одна і та ж — непорушно летюча. І ти — це всі… Коли випадаєш з життєвого тлуму.
Середлітття йому не товариш.
Так, принаймні, каже вечоровий птах. Який був і здимів. Але й далі — летить…
Як важко повертатися із товариства з ним у товариство пишучої братії, яка саме у ці дні галасує про авторські вечори без ані тіні вечоровості, про книжкові свої набутки, про творчість без творчості, що живе у мовчанні. Звідки ні-ні та шугоне у вселітературний простір вірш-птах, аби зависнути там надовго.
Це чудо, як і чудо сплеску в озореній воді річки чи ставу незримої риби, котрий промовляє про життєсутності коли не вічні, то не суєтні.
Смертодійність літературного галасу не усвідомлюється лише самим галасом.
Я, грішний, ним збридився. І вилучаю із числа фейсбучних своїх «друзів» щотиждень більше хворих на себе «якалів», усвідомлюючи, що вже до кінця літа римувальників серед уявних моїх співрозмовників не лишиться жодного.
Те саме стосується й фейсбучних вояків з проклятою російщиною. Мене чомусь саме зараз заболів молодший син, що уже втретє не вилазить з камуфляжа на Південному, хай би він навіки погас, Сході.
Може птах, якого я провів поглядом години дві тому, вже десь там, над ним? Вітаю, Сину! Од імені тиші і мовою середлітньої цієї тиші. Вона на всіх Вас чекає. І, дай Боже, на всіх, грішних, нас…
Григорій Штонь
