От саме про це думаю відтоді, як до мене в гості завітала моя давня і нинішня подруга з рідних Чернівців Антоніна Тарасова, нині відповідальний секретар газети «Буковина» та головний редактор часопису «Gazeta Polska Bukowiny» – обласного Товариства польської культури ім. А. Міцкевича, де вона є ще й заступником голови правління (на громадських засадах)…
Познайомилися ми з Тонею давно.
Ще у далекі радянські часи в редакції газети «Молодий буковинець», коли нам було по двадцять, і подружили все життя, і досі дружимо, обминувши всі рифи, пройшовши всі пороги, об які міг розбитися не раз човник нашої людської приязні.
І це при тім, що ми були такі різні!
Ну, просто діаметрально протилежні за всіма параметрами: Тоня – з типової буковинської благополучної родини: мати полька, тато – росіянин, фронтовик і офіцер, виростала у звичному для Чернівців багатонаціональному толерантному оточенні, знала кілька європейських мов….
Я ж – родом з гайдамацького села, з родини колгоспників, крім того щойно вигнана з Московського Літінститут «за націоналістичні погляди», та більше за те, що в Москві розмовляла виключно й виклично тільки українською мовою. І хоч теж була дочкою фронтовика, але репресованого в 1950-му за проукраїнські погляди і небажання миритися з порядками, встановленими у повоєнному селі комуністами-тиловиками…
Що ж нас поєднувало і могло здружити на все життя?
Виявляється – український патріотизм! Так! Я вперше побачила своїх ровесників, які не маючи краплі української крові, за духом, вихованням і переконаннями були українськими та ще й україномовними патріотами!
Крім того, саме від своїх подруг Тоні Тарасової, єврейок Жені Вихалєвської і Раї Вашкауцан, румунки Марини Левицької (всі ми працювали в місцевих газетах) я перейняла на все життя щасливий дар: вміти дружити не з мундирами, не з посадами, не з різними ідентифікаційними ознаками – а з чесними, щирими, красивими душею людьми. І дружити — на все життя!
Говорили ми і про те, що не кожному дано такий щасливий талант – вміти дружити на все життя. Не всі здатні на це, та й не кожна дружба людська витримує випробування часом і спокусами. Особливо це стосується тих, хто, на їх же думку, «вибилися в люди», досягли чогось більшого за інших…
На жаль, для таких «парвеню» старі друзі – небажані гості, а радше – небажані свідки їхніх не завжди чесних «шляхів нагору». Тому й хочеться «невдах» прийняти з дороги, відтиснути на маргінеси, а то і зітерти з пам’яті, чи взагалі «з лиця землі», щоб не нагадували…
Про це ми говорили з моєю вірною подругою Тонею Тарасовою, чи то пак з Антоніною Володимирівною, яка приїхала до Києва на важливий міжнародний семінар.
Згадували про прекрасних вірних друзів молодості, поминали тих, хто уже покинув нас… Зокрема, і незабутнього, світлої пам’яті буковинського імпресаріо європейського рівня Семена Цидельковського, який вмів бути другом не тільки кожній творчій людині на Буковині, а і в цілому білому світі…
На жаль, Семена Ісаковича, директора знаменитої «Шепетівки», відомого менеджера-імпресаріо, котрий перетворив провінційні Чернівці у відомий центр культури та мистецтва, де виступали навіть світові знаменитості, вже 5 років нема з нами. Та зосталося тепло і його дружби…
Галина Тарасюк
Світлини Рудольфа ЛЕКАЛОВА
