Наш куток у Срібному (мікрорайон — сказали б по городському) називали Загайки. Мо’, тому, що був за гаєм, може, з якоїсь іншої причини… Були іще Латинівка, Турбанівка, Довга дорога, Западинці…
Вже і не згадаю всіх тих назв, які були звичними, рідними, колоритними…
Наші Загайки були не те, щоб околицею селища, але й центром їх назвати не можна. Один кінець вулиці виходив таки на трасу біля Вирвихвоста, а інший упирався у центральну площу: керівна ленінська правиця вказувала мені шлях від школи додому.
Тривалий час міжміські автобуси на нашу автостанцію не їздили, попри те, що дорога Загайками йшла прямісінько від траси до центру. Автобуси її об’їжджали, як казали, через Маслозавод і Сільгосптехніку, намотуючи додатково зо п’ять кілометрів. Бо на вулиці не було асфальту.
Весняні бурхливі потоки вимивали такі ями-провалля, що мене, малу школярку, саму не пускали ходити до школи, проводжали. Щоб, не дай Боже, не провалилася. Особливо біля Іванця, де з обох сторін дороги колись був ставок, залишки якого на моїй пам’яті залишилися тільки з одного боку, від Петра Чорного. А з другого боку вже був яр — із бурчаком, осокою і копанкою, де купалися Дідовичеві качки.
Потім таки той асфальт поклали — ото пригода була!
Біля нашого двору (приблизно посередині вулиці) паркувалася техніка — трактор, екскаватор, каток… А як пахло тим свіжим асфальтом — здавалося б, нюхав і нюхав той запах цивілізації. Щоправда, покриття щороку вкривалося глибокими і не дуже вибоїнами, які щороку «латали». Бабуся Ніна любила приказувати: «У СССР безробіття не буде — одні кладуть асфальт, а другі вже його латають».
Наш двір (на фото із синім парканом) був на вулиці особливим. Із багатьох причин. Ворота тоді були зеленими, біля воріт, під крислатим берестком, дідусь зробив широку лавку. На ній завжди збиралися люди, які чекали із пастовня корів. У нашому дворі, на горбку, був колодязь із смачнезною водою. Сусіди могли брати воду для технічних потреб зі своїх криниць, а, щоб напитися, приходили до нашого колодязя.
До нього по воду приходила і баба Пуричка, у неї був чудернацький пристрій — коромисло. Так цікаво було спостерігати, як відра, поважно похитуючись у неї на плечах, розплескували краплі води: хлюп, хлюп, хлюп…
На паркані біля колодязя була іще одна важлива для кутка річ, що збирала сусідів біля нашого двору — поштова скринька. Листоноша приносила газети, журнали, листи, розкладала їх по скриньках і йшла через наш двір далі, на Латинівку…
Навпроти жила Порфиловна — моя тьотя Маша Кузьменко. Вона була мені ніяка не тітка, але я дуже любила з нею гуляти: допомагати обмішувати натину утятам (натина — то соковита гичка буряків, так у нас, у Срібному, казали), варити малим каченятам кашу… Як та каша смакувала!…
У дворі тьоті Маші, за хатою, росла велика розлога черемха. Весною вона запаморочливо пахла на всей куток, а влітку можна було ласувати її чорними дрібненькими, і такими солодко-терпкуватими, ягодами. Ви коли-небудь пробували черемху?! О-о-о!
Тьотя Маша працювала на хлібзаводі.
Вона вміла пекти такі пампушки і плюшки, що найвишуканіша міська кондитерська фабрика, думаю, не змогла б її перевершити!
З одного боку у нас жила Катерина Зайчукова із сином Миколою, а з іншого — Мащенки. Тьотю Раю я називала «хрещенка», хоч моєю хрещеною була інша, і жила трохи далі від нас. Наш двір від Мащенків відділяв невисокий паркан із хвірткою, через яку дядя Петя і тьотя Рая ходили по воду до нашого колодязя.
Їхні хлопці — тьотя Рая називала їх ніжно Вітюшок і Колюшок — були для мене особливими. Трохи старші, вони відрізнялися від всіх інших мені знайомих хлопців: ніколи не дражнилися зі мною малою, говорили лише серйозно і по-дорослому, завжди мене вислуховували та давали поради.
Вони обоє щоранку підтягувалися на турніку (мені було видно їхні вправи з нашого вікна), грали у шахи (до цього я навіть не знала про існування такої гри), а Вітя ще й грав і на гітарі. Вона висіла на стіні, на килиму у їхній кімнаті.
Довершував образ ідеальних хлопців той факт, що вони обоє були відмінниками. Допомагали мені, вже школярці, вирішувати задачі з математики, а у їхніх шкільних конспектах, які мені віддавала тьотя Рая, я іще довго шукала відповіді, коли не могла знайти їх у своїх зошитах. Ті конспекти були теж особливими — написані красивим почерком, чорнильною ручкою.
А ще у Мащенків було просто небачене чудо техніки — телевізор! Тьотя Рая кликала мене дивитися мультфільми…
Вже не залишилося нікого зі старих сусідів…
Немає і лавки під берестком, та і самого берестка немає…
У дворі нові господарі нашого двору розвалили літню кухню, вирубали яблуні у садку… І хата вже якась не наша, інша, із пофарбованим дахом, обкладена сучасним сайдингом, із металопластиковими вікнами…
Та все ж, коли проїжджаю повз двір, завжди пригальмовую, щоб роздивитися…
Юлія Нестеряк
