… Тієї зими на Хоролі почався розлив. Ні, не весняна повінь, коли річка виходить з берегів і затоплює долину, а саме розлив. В кінці січня потепліло, крига на річці трохи розтанула, пішли дощі. Хоч лід унизу ще лежав, здавалось, ось-ось весна. Від нашої хати до центру села є кілька шляхів, але під розлив усі стежки, греблі й місточки вкриває вода. В такі періоди батьки і ми з сестрою (я в шостому, вона — в першому класі) переправлялись своїм човном.
Того дня бути перевізником випало мені. Сильна течія зносила човен убік, але я ж гребти вмію, то й перепливла заввиграшки. На березі ждали мама з сестрою — милі опецьки в шубах. Як два Віні Пухи, великий і малий. Вони сіли поряд на одну лавку, рушили.
І тут щось пішло не так.
Чи хитнуло човном, чи всілися неправильно? Човен почав завалюватись набік і, наче в кіно, Вінні Пухи один за одним повільно повипадали в холоднючу воду. Шуби вмить намокли і перетворилися на гирі. Дно близько, але під ногами лід! Прожогом стрибаю в воду подати весло. Порятунок тривав, мабуть, хвилин 7. Слів, почутих на свою адресу, повторювати не хочеться…
Зразу за річкою — хата діда Сербина. Вона й зараз стоїть, порожня. Поплентались туди. Дід напоїв чаєм, стало тепліше. Але ж додому все одно треба! Про мене в ролі перевізника навіть мови не могло бути, мама в нас категорична. Подзвонити в школу татові, щоб біг нас визволяти? Мобілок у ту епоху ще не придумали, а найближчий стаціонарний телефон аж у центрі села.
Єдине, що мені дозволили — свистіти. Це був умовний сигнал. Як добре, що тато мене навчив: кладеш вказівні пальці на піднебіння, дмеш, і виходить пронизливий звук. Свистіла я на березі, аж поки почув сусід, дядько Василь. Його хата стоїть із нашою майже впритул. Дядько нас перевіз на своєму човні, видав півлітра спирту на розтирання, щоб не похворіли. Скупердяй, а бач, розщедрився…
Так ми й залабзували в хату — мокрі, як хлющі, з пляшкою в руках. Бабуся перехрестилась, коли нас побачила. Хоч і була невіруючою.
Отаке-то згадується…
Документальних свідчень про пригоду немає. Можу лиш вказати GPS-координати місця та його вигляд на Гугл-мепс. Але навіщо? Просто воно мені впомку, як казала та-таки бабуся. Тепер і слова цього вже, мабуть, ніхто не знає, «впомку»…
Ніна Жежера
