Вона така лагідна, така напоєна і розімліла, така розкішна і запашна, така тепла і ніжна на дотик. На цих попораних вже чорноземах я відчуваю себе, як у церві. Бо тут — Бог. На цій землі були щасливими мої батьки і росла моя донька. Ось ці конкретні півдесятини. Насправді, я лише сьогодні зрозуміла, що таке «своя земля».
Я не була тут рік, від початку війни. І тепер на оце все довкола, що наповнює душу світлом, а серце любов’ю, я дивлюсь, мов бачу вперше у житті. Бо я зрозуміла, що таке «своя земля».
Це там, де закопана твоя ментальна пуповина, твоє і твоїх нащадків місце сили. Його не можна продати. Його не можна віддати ворогу. Кацапи тут можуть бути лише добрим органічним добривом – і більше нічим.
Я знаю, що за ці слова галімий фейсбучик може забанить на пару тижнів, але я все одно їх у фесбукові написала, бо саме так я думала і відчувала сьогодні. Ступаючи. По своїй. Пухкій, святій, життєдайній українській землі.
Галя Плачинда
