Я писав якось про сірого ворона Карла, якому підлітки перебили ногу. Він живе на складі, недалеко від Дарницького залізничного вокзалу. Так от, у нього з’явилося двоє вороненят – Клара і Лора. Коли я підійшов до продавця, Карл сидів із роззявленим дзьобом і на одній ніжці перескакував між розкладеним на столі товаром.
Клара вчепилися в край паперової коробки і дозволила себе погладити, а Лора сиділа на дні коробки. Під ногами в продавця крутився приблудний пес, якого ворони добре знали, і він їх теж. Тут же стояла миска з водою, в якій Карл щодня купається.
Двоє вороненят підібрали люди і принесли продавцю Сашку. Попросили потримати разом із Карлом, доки 
повернуться із зарубіжної поїздки. Та пройшло більше місяця, але за вороненятами так і не прийшли. І чоловік зрозумів, що вже не прийдуть.
Клара намагається літати, а Лорі ще рано.
«А як до них ставиться Карл?» – запитав я.
«Як батько до дорослих дітей, що несподівано з’явились і почали просити в нього гроші», – відповів він.
Хоча насправді Карлу лише один рік, і, за воронячими мірками, він ще не вважається дорослим. Дорослими ворони стають у два роки, а заводять собі пару з чотирьох років, тому Клара і Лора – прийомні сестри Карла.
Карл уважно слухав, як ми про нього говоримо і крутив головою, а Клара, вчепившись у паперову коробку, дрімала. Навколо стола з товаром, озираючись на приручених ворон, безконечно вешталися вуличні роззяви.
Володимир Даниленко
