У літакові Київ-Берлін.
Десь над славним містом Лева. Стоїмо з молодим чуваком у черзі, вибачайте, до гальюна.
— Можна сфоткать ваше тату?
— Яке?
— Ото, де «рабів до раю не пускають».
— Легко.
— В нас таких не роблять, ех.
— Де це, у вас?
— В глибокій, глибокій провінції. В Керчі.
— Дуже сподіваюся, шо скоро робитимуть.
— І я.
Мовчимо.
Відкриваються двері туалєта, виходить тьола в спортивному костюмі.
— Можна пройті?
— Прошу, — кажу.
— Будь ласка, — каже чувак.
— А ви са Львова?, — питає тьола.
— Майже, — кажу, — з Києва.
— А я з Керчі, — весело додає чувак.
— Абалдєть, — видає тьола, — а тут моя мама стояла, нє відєлі?
— Вийшла, — кажу.
— Куда?!!
— Зсадили у Львові.
Руслан Горовий
