Суспільство

Велосипедне джигітування

Володю Скоромного за жахливу поведінку вигнали з Єрківської школи по закінченню 9-го класу, і домучувати десятирічку йому довелося в Катеринополі. А мешкала його родина на території станції Звенигородки, й мусив бідака щодня двічі долати ті добрячі 5 км.

З них 3 км були нам спільні, звідки й почалася трохи незвичайна наша дружба. Ми мали вкрай різні смаки, поняття, звички, моральні правила, люто змагались у парубоцьких звитягах, заздрили один одному, але все якось так, що в кожного були свої лаври, на які інший і не претендував.

Він був ас у спорті, я виблискував новеньким баяном, він був красень собою, а я гарно вчився. Навіть дівчата нас не могли посварити (а пробували!).

В мистецтві володіння велосипедом я далеко поступався цьому станційонному розбишаці, але ніколи й не пробував його переджигітувати. Тільки він міг проїхати по залізничному містку через річечку Гноянку відразу за будкою.

Річечка там уже нагадувала про себе тільки навесні та в зливу, але рів залишався серйозний, летіти вниз у разі чого виходило метрів три, та ще й на каміння. А проїхати можна було тільки по краю містка, де до шпал була прибита дошка не так для пішоходів, як для велосипедистів: по ній можна було провести велосипед, ступаючи по шпалах внутрішньою частиною містка, між рейками.

Володя хвацько з розгону вилітав на ту дошку і їхав по ній так, ніби немає нічого простішого. Моєї мужности вистачало тільки на те, щоб не заплющувати очі, коли він це робив. Після такого подвигу, ніби як утішаючи мене, казав, що було дуже страшно.

Взагалі досолити один одному ми любили, але робили це творчо, винахідливо і, головне, шляхетно. Відверто дражнити один одного, насміхатися чи ще якось принижувати — вважалося недостойним. Ми зневажали жлобські жарти, вульгарні манери й дурносміх.

***
Було якесь важливе свято в школі, ми готувались до художнього вечора, як панянка до першого балю. Ми вже добре співали в два голоси найновіших пісень, щоразу щось іще нечуване. Нас чекали. В чорних, уже трохи розкльошоних штанях і білосніжних до хрускоту накрохмалених і випрасуваних сорочках, побриті, я, як завжди, стрижений наголо, а в нього розкішна, як ніч, зачіска останньої районної моди…

Отакі неперевершені, ми якогось чорта поїхали велосипедами після уроків на Трилісівку. Здається, там треба було забрати мого баяна.

Від школи до Трилісівки веде кроткий провулок, у якому тоді завжди, навіть у спеку, стояли калюжі. І чорнозем (яка там бруківка!) вантажні машини формували так, що майже весь провулок займали дві глибокі колії з багнюкою, а по боках, попід хатами й тинами, залишалися вузенькі стежки для пішоходів. Була ще одна стежка – по центру, між коліями. Передні й задні мости машин вичовгали на ній ідеально плоску горизонтальну поверхню шириною сантиметрів 30-40. Коли пригрівало сонечко й стежки підсихали, нею можна було йти, але трохи незатишно було з неї зіскакувати під тин, якщо десь виринала машина. Проте Володя оцінив ситуацію як достойну його майстер-класу. Скільки там того провулка для велосипеда. І він рушив центральною стежкою.

Я був більш передбачливий (за що Володя мене дружньо ненавидів) і подався лівою стежкою. Теж не подарунок, але завжди був шанс звалитися на тин, а не в колію. У Володі такого шансу не було, і це різко збільшувало й без того захмарну велич подвигу. Якщо подвиг удасться.

Ми успішно доїхали паралельними курсами майже до кінця провулку, я вже починав страждати від своєї неповноцінности, і тут трапилось лихо. Якась нечиста сила, видно, кілька хвилин тому, заляпала центральний кряж, і він виявився слизьким. Володя ще міг спробувати зістрибнути на бокову стежку, але чи то було ризиковано, чи він сподівався проскочити слизьке місце по інерції… І він відчайдушно рвонув уперед.

Мене не обляпало тільки тому, що Володя в тому спурті вирвався метрів на десять. Зате мені було дуже гарно видно всі подробиці польоту. Провулок закінчувався, моя стежка ширшала, і я поїхав як тільки міг повільно. Ні, я не зупинився (допомога була явно ні до чого), я навіть не дивився, як друг незграбно больбається в чорній рідині й витягає на сухе свого велосипеда. На парадне вбрання, як і на самого джигіта, було страшно глянути. Я ще трохи від’їхав, зупинився, позіхнув і спитав:
– Ну, ти ще довго там?

Володя остовпів. І тут ми обоє заходились реготати як божевільні.

– Василю, я ніколи б не подумав, що ти така підколодна зміюка. Отак мовчки проїхати мимо моєї ганьби, не усміхнутись, навіть не глянути, ніби нічого не трапилось… Ох, ти ж…

Він не знаходив слів, я теж. Ми реготали весь той вечір, навіть на сцені під час нашого переможного виступу. А вбрання… та заїхали до когось із наших однокласниць, і це була ще одна прекрасна пригода, де нічого особливого не відбувалося – прання, термінова сушка, спішне прасування, – а сміху було ще більше.

Чогось ми були щасливі.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *