Тітка Храсина любила свій город. Любила разом із сонцем піднятись і милуватись його пругкою зеленою масою, першими квітками картоплі та гарбузів, вдихати десятки знайомих рідних запахів, відчути на тілі безцеремонні доторки вкритого росою листя.
Сонце вже ось-ось зійде.
Храсина швиденько надягла нову простору сорочку, в якій так зручно працювати, підперезалася міцною крайкою – не надто щільно, бо гади гадами, а так хотілося, щоб тіло вільно дихало, – вхопила сапу та й побігла на город. Сніданок треба заробити, любила казати покійна бабуся.
Про гадів Храсина наслухалася давно й багато. Вони кишіли скрізь – у погребі, в городі, в клуні, в саду, на лугових стежках і в дуплах старих дерев. Бачила вона за своє життя хіба двох чи трьох вужів, але ж чого тільки не розказували про цю нечисть!
Вони й до корови вночі добираються та висисають геть усе молоко, і вранці налякана корова навіть господиню не підпускає до себе з дійницею, який уже там удій… Вони ж, гади, люблять грітися коло людей, часом приповзають до сплячого на землі чоловіка й туляться до тіла, а то й у пазуху чи холошню залазять, а людина ж то не знає, та повернеться, та придушить того гада – тут їй і смерть.
Вуж чи гадюка (Храсина не сприймала різниці, для неї всі вони були смертельно небезпечні й смертельно огидні потвори) легко могли піднятися по нозі, наприклад, зосередженого на роботі косаря і, якщо той не мав очкура чи погано його затягнув, добратися непомітно до самих грудей та й ужалити насмерть.
Тому навіть по городу Храсина ходила неспішно, бо таким чином її кроки попереджували гада, а він же ж не настільки дурний, щоб потрапити під людський черевик.
Храсина прорвала грядку молоденької моркви, заглянула до капусти – там уже зав’язувались головки, спинилась серед огірків – ого, скільки зав’язі, вже й нічого так огірочки налились… Але ще треба було прополоти помідори, буряки й кукурудзу, бо бур’ян теж гнав, як із води.
Сонце почало пригрівати, коли Храсина відчула, що на сніданок уже заробила. Вона повільно, з полегшенням розігнула спину, і саме в цю мить у сорочці, отам над самісіньким пупом, де найбільше одвисала пазуха під час роботи, щось холодне й слизьке торкнулося її живота.
Сапа випала з рук жінки, але ті руки не дрімали: інстинктивним блискавичним рухом Храсина вхопила себе за боки, далі звела руки докупи й затисла всю пазуху так, що оте холодне й страшне опинилося ніби в мішку у зібганій передній частині сорочки.
– Михайле! Ой Михайличку! Рятуй мене! – прорізав тишу голос, який і впізнати б ніхто не впізнав, але Михайло вискочив із хати як ошпарений.
– Ножа! Візьми ножа коло мисника! Бігом! – репетувала Храсина. До двору почали заглядати сусіди. Було цікаво й страшно, бо ще ніколи не бачили Храсину такою переляканою й несамовитою.
– Ріж! Отуто ріж, коло рук! Та не з того боку, бо воно вискочить і вкусить! Коло живота ріж!
– Та що з тобою, Храсино? Що там таке?
– Ріж швидше!
– Сорочка ж новісінька, нащо її так нівечити?
– Р-і-і-і-і-ж!!!
Михайло обережно, щоб не зачепити ще живе тіло, заходився обрізувати сорочку навколо стиснутих, ніби судомою зведених рук Храсини.
Сусідів прибувало. Операція тривала довго, бо різати було незручно й незвично; Храсину бив дрож, вона хрипко дихала й час від часу повторювала: «Скорій… Скорій…»
Нарешті відтято було останній вершок полотна, так що на грудях і животі жінки утворилась величезна діра, а Храсина тут таки, ледве розціпивши побілілі зведені пальці, кинула відрізаний жмут геть від себе. Жмут відлетів недалеко і впав на спориш; глядачі, яких уже набилося повен двір, сахнулися хто куди. Полотно якось знехотя розгорнулось. На ньому спокійно лежав невеликий зелений огірок.
– Це ж… я Василька хотіла пригостити… першим огірочком… та й забула, що в пазуху вкинула… – прошепотіла Храсина.
Михайло нічого не сказав, тільки плюнув та й подався до хати.
Василь Триліс
