Час від часу мене накриває. З’являється стійке відчуття, що живу в чужій країні. Мене не турбує хто якою мовою розмовляє в побуті. Це кожен вирішує для себе сам.
Мені просто незрозуміло, коли заходиш у кафе, і на твоє «доброго ранку», отримуєш «доброє утро». Тоді просто розвертаєшся і йдеш. І більше в це кафе не заходиш.
І так скрізь, де «пріхадітє к нам єсчьо», «вам понравілось?», «попробуйтє аладьї…».
В Україні немає людини, яка не розуміє і не може відтворити слова «Доброго ранку» і «Дякую». Однак велика кількість люду не робить цього. Причому тих самих людей, які за кордоном жваво вчать «благодарю», «thanks», «danke» та «gracias». А тут, б*ядь — важко. Чи не вдобно. Чи *уйзнашо.
Я ніколи не сварюся.
Єдине, що роблю — намагаюся дати зрозуміти, що мені це неприємно. І більше ніколи в ці місця не заходжу. Чим мене можна туди затягнуть? Смачна кава? Та на кожному кроці, вибір шалений. Гарна їжа? Теж не проблема. Якісний товар? Перестаньте! Зараз знайти потрібну річ за вміноз по грошах це не проблема.
Ну, про назви закладів та фірм, які написані російською, іноді нарочито, я просто промовчу. Такі місця і я — несумісні від самого початку.
Отож, я викреслюю все те, що мені не подобається, створюючи навколо україномовне поле. В інший спосіб опинитися в україномовному світі я не бачу. Тільки відсікаючи непотрібне, однак обов’язково даючи зрозуміти, що саме є не так.
Ще раз.
Я розумію російську. Визнаю право людини розмовляти будь-якою мовою. Я тут — лише про мій україномовий світ, в якому мені комфортно.
Руслан Горовий
