Обтинаю живопліт — 400 м. Робота довга, як собача пісня. Але з перервами. Вуличкою проходять люди, зупиняються, вітаються, здоровкаються, кланяються. Як звично в селі. Кілька слів, аби пристати до бесіди, а далі в кілька хвилин втискають свою історію. Хочеш, не хочеш (частіше хочеш) — слухаєш.
Усі люди щось несуть.
Чоловіки — інструменти і пластикові бутлики з пивом. Жінки — буханці хліба і молоко. Діти — морозиво і чіпси. А головне — всі вони носії своїх історій. Про головне для себе.
І треба ж комусь їх записувати.
Треба ж комусь плекати і цей живопліт життя…
Мирослав Дочинець
