… В ніч з 5 на 6 березня, 40 років тому покінчив життя самогубством Григір Тютюнник… Видавництво «Веселка», сказати б по сучасному, мало того вечора корпоратив, і святкувало Міжнародний жіночий день на ВДНГ, в ресторані «Прага».
Все було, ніби то, чудово. Випивали, закушували, весело забавлялися. Григір щойно став лауреатом престижної на той час премії імені Лесі Українки. Поєданали «жєнский день» із обмиванням лавреатства…
А на ранок Україною поповзла страшна новина: Григір прийшов додому і опівночі повісився у ванній кімнаті. Лишив записку: «Досить мене мучити – помучте когось іншого. Все, що я написав, спаліть, а мене забудьте»…
Найближчий побратим Тютюнника Петро Засенко – поет, такий же «отщепєнєц», як і Григір, якого за збірку віршів «Князівство трав» радянська влада звинуватила в націоналізмі, звільнила з роботи, а весь друкований тираж збірки знищила і заборонила надалі друкуватися.
Тютюнник і Засенко завжди і скрізь були разом. А того трагічного вечора в ресторані «Прага» Петра Засенка не було. Він повернувся з Оренбурга, де тоді лиш починали офіційно вшановувати Тараса Шеченка, аж за кілька днів по трагедії, коли вже Тютюнника поховали…
… 6 березня, 4 десятиліття по тому, в ошатній, але неопалювальній і студенішій за льох залі НСПУ, в самому піджачкові поверх сорочки снує свої повільні невеселі спогади Петро Засенко, а в першому ряду перед ним у теплому пальто із мохнатим шарфом на шиї сидить поет і співак Віктор Женченко. Женченко схилився до підлоги і довго щось шукає під стільцем.
— Вікторе, шо ти там шукаєш? – уриває свою бесіду Засенко.
— Да… Папка десь упала, — не піднімаючи голови, відповідає Женченко.
— Вона тобі треба? – посміхається самими очима, з незворушним обличчям Петро Засенко.
— … Весь цей час після трагедії мене тільки те й запитують: що трапилось? Чому Григір так учинив? Яких лиш припущень та найнеймовірніших версій не висувають – і що «допився», і не «пережив», бо, мовляв, замість Шевченківської дали йому премію Лесі Українки… Все це – сон рябої кобили! Я «допитував» кожного колегу з «Веселки», хто був того вечора у «Празі». Я знаю до найменших подробиць що було і як, я знаю вдачу Григіра і на що він був здатен за будь-якої пікової ситуації…
Петро Засенко у холодній спілчанській залі кілька разів, ніби одиночними пострілами «вистрілював» оте своє інтригуюче — «я знаю, шо було і як», але зронивши «а», на «б» так і не спромігся, щоразу монотонно відволікаючись то на аналіз творчості Тютюнника, то на страшну добу, в яку вони жили й творили, то на пістряві тогочасні постаті, що мали вплив на творчість, на життя і смерть.
— Ну, ось щоб ви розуміли яким був Григір Тютюнник — перший-ліпший епізод, що спадає на пам’ять, а таких епізодів було по кілька чи не щодня. Приходить якось у «Веселку» зрання і каже: «Сьогодні ми йдемо до Олекси Коломійця. У нього ювілей – 50-річчя! Ми з ним колись у Харкові в одному театрі грали…»
Я віднікуюсь. Але якщо Тютюнник щось задумав, то від нього не відчепишся. І ось ми вже на Хрещатику, 21… Олекса Коломієць – натоді успішний драматург зі славою й грошима, його п’єси ставлять театри по всьому СРСР. Двері нам відкриває дружина Олекси Федотовича, а за її плечима з’являється і сам господар. «О, хлопці, добре, що прийшли, — радо обнімає нас, — проходьте». І провадить до кімнати ліворуч. А там столи попід стіною літерою «П» поставлені і вгинаються від усіляких наїдків та напитків. Ювіляр відкорковує пляшку дорогої горілки і наливає по першій. По недовгій паузі Григір зауважив: горілка, мовляв, невиданого смаку. Господар розуміє натяк і, не зволікаючи, наливає по другій. Між тим двері у коридорі весь час рипають. Гостей — сепарують. Когось роздягають і ведуть до іншої кімнати, у когось беруть квіти та подарунки, дякують і прощаються. Якраз на третю чарку до нашої кімнати запускають «відсепарованого» Миколу Зарудного. Ще випили, закусили. І ось ювіляр говорить таке: «Знаєте, хлопці, і все ніби є – слава, гроші, успіх, визнання, а на душі іноді така порожнеча, таке невдоволення, така якась безнадія, шо тікав би світ за очі». Микола Зарудний і собі: «Зі мною те саме. Нема радості, нема повноти щастя. Щось заступає перед очі, мов примара, немов пасма густого туману, через який сонце не може пробитися. Шо то воно таке? І чому воно так?»
І тут раптом Григір Тютюнник: «А я вам скажу шо то і чому. Хочете?». Двоє знаменитих драматургів невпевнено, з пересторогою, але кивають головами. «А то тому, хлопці, — каже твердо Григір, — шо ви – се*уни!»
Я сіпаю Григіра за рукав, благаю, аби згадав куди ми і чого прийшли, на що він ще з більшим запалом відповідає: «Шо ти мене сіпаєш, хіба не розумієш, що вони обоє – се*уни, але бояться самі собі в тому зізнатися». «Ну, спасибі за вітання», — каже Олекса Коломієць…
— Але що ж у «Празі» трапилось? – хтось повертає Петра Засенка до інтриги, котра зависла в холодній спілчанській залі.
Петро Петрович кількома загальними фразами згадує злощасний ресторан, а потім, ніби ненавмисне, знову «з’їзджає» з теми і довго розповідає про прокурорського чиновника, який одразу по трагедії викликав його повісткою і намагався підсунути папір, де би він своїм підписом потвердив, що Григір Тютюнник був пияк і тижнями не «просихав», на що Засенко резонно запитує прокурора: «Якщо Тютюнник тижнями не просихав, то коли він встиг стільки написати?!» Прокурор шкрябає потилицю і дивується: «То чому ж тоді повісився?!»
Від прокурора спогади Петра Засенка повертають до Мушкетика, Загребельного, Богдана Чалого, який стрічає їх на сходах Спілки, лізе обніматись, плеще по плечу і гладить спину, а Тютюнник каже, що то він так обирає місце, куди завтра ножа встромить…
Багато і смачно говорив Петро Петрович у холодній залі НСПУ, стояв у вутлому піджачкові, тоді коли всі решта повдягали пальта, ніби лиш йому не було холодно… Багато і всілякого згадував, але так і не наважився висповідатись про те, що ж, власне, трапилося в ресторані «Прага» 40 років тому. Що там такого відбулося, що так збурило Григіра Тютюнника, штовхнуло на край прірви?
Літературний критик Лариса Мороз переконана – у випадку з Тютюнником маємо не самогубство, а вбивство. То справа рук усесильного тоді КДБ. Вони не довели його, як дехто вважає, до самогубства, а підло і цинічно вбили. А сім’ю залякали. Бо що могла вдіяти слабка жінка з двома малими дітьми на руках?! Ті роки – то якраз роки активізації КДБ з її каральною машиною щодо «українського питання». За рік до того «повісився» Володимир Івасюк. Всі ці зашморги затягували кадебісти. Так, не без підстав, вважає Лариса Мороз.
Уже в кулуарах того вечора кілька жіночок, що себе не дуже афішували, а тим пак, не мали жодного бажання називатися, натякали на предмет столового причандалля з фірмовою емблемою «Праги», який буцім-то було виявлено далекого березневого вечора в кишені плаща Григіра Тютюнника…
Ті уривчасті, шепотливі репліки від нашарування стількох літ мали сумний і «веселковий» подзвін, який, здається, не минув не помічено повз гострий слух Петра Засенка, але він лишився незворушним і ніяк не відреагував…
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
P.S.
І що, ніхто не згадував, як Григір глибоко переживав сам факт присудження йому премії Лесі Українки, а отже – й офіційне визнання його таланту? Він не уявляв собі, що скаже на церемонії вручення йому премії, і був тим дуже занепокоєний. Напевно знав це і Засенко, якщо Григір ділився тими переживаннями з друзями другого після Засенка кола, від яких і я довідався.
У цьому зв‘язку симптоматичним є епізод у квартирі О. Коломійця: якщо Тютюнник не стримався так висловитися у вічі Коломійцеві й Зарудному у приватному оточенні, він, очевидно, міг зірватися на публічному заході…
Можливо, що на вечірці в «Празі» сталося щось таке, що могло залишитися непоміченим для присутніх, а для надзвичайно вразливої натури Григора стало поштовхом до трагічного вчинку. Тим більше, якщо він там добре випив…
Припущення Лариси Мороз з аналогією щодо В. Івасюка навряд чи має підстави. Тютюнник наклав на себе руки все-таки вдома. Якби це було вбивство, злочинців мало б бути принаймні двоє, і, напевно, було б багато шуму (тим більше опівночі), бо Григір був чоловік жилавий і не здався б без опору.
… Було б добре, якби хтось зумів розщирити П. Засенка. Цікаво, про що він мовчить?
Володимир Іваненко
