Оце вже кілька днів підряд вранці, з різних сторін, і з різної відстані, різними чоловічими голосами чую той самий вічний монолог розпачу, відчаю й безнадії: “Нахера ти його скільки понасажувала? Нащо воно нам скіки? Воно й у погріб не влізе! В нас ні корови, ні свині! Кому воно? Хай воно тут погниє к бісам собачим все! Нащо мені оце таке? Я не тяглова коняка!..”
Осіння риторика
