Українське село — річ в собі. Село — відкрите, але воно — не на зовні… Село — своє для своїх… На перший погляд, нічого ніде тут не відбувається. Все собі тихо тече, плине, минає. Десь гавкне собака та їжак перейде дорогу. Здалеку хтось спʼяну затягне яку пісню та відразу й змовкне… Гупне в траву груша чи абрикос… Плеснеться рибина в ставу… Квакне жаба, десь озветься одуд чи зозуля…
Поруч зі мною на пляжі відпочивав тато з дівчинкою. Дівчинка маленька, років п’яти. Кілька разів підбігла до нього від води, де гралася з іншими дітьми, й питала чому всі ті діти говорять російською? Я не знаю, що він їй шепотів на вушко…
Не фортунить рашці на експортні кремлівські консерви! Вибухають, кляті, дочасно. Щось у грушників, феесбешників явно «не тавось» із кадровим потенціалом засланих. Якась вона, ця агентура, надто слабонька на кишківник. Засланці, а не агентура: за кілометр перетриманими щами і “нєдєржанієм чувства долга” од неї разить. Забили на свого легендарного колєгу Штірліца, який казав: “Тут, главноє, нє пєрєтарапіть”.
