Українське село — річ в собі. Село — відкрите, але воно — не на зовні… Село — своє для своїх… На перший погляд, нічого ніде тут не відбувається. Все собі тихо тече, плине, минає. Десь гавкне собака та їжак перейде дорогу. Здалеку хтось спʼяну затягне яку пісню та відразу й змовкне… Гупне в траву груша чи абрикос… Плеснеться рибина в ставу… Квакне жаба, десь озветься одуд чи зозуля…
Але за кожним парканом, в кожному дворі, і в кожній хаті є і «Кайдашева сімʼя», і «Сто тисяч», і «Сватання на Гончарівці», і «Наталка-Полтавка»…
Скрізь вирують нешуточні пристрасті, варті пера і Шекспіра, і Квітки-Основʼяненка, і Ольги Кобилянської, і Котляревського…
Все від всіх заховано, замовчано, зачинено. Всі про всіх все знають… Вміти чути, вміти бачити, вміти відчувати.
***
Село це зовсім не «населений пункт, більшість мешканців якого займаються сільським господарством». Село — це портал, «кротовина», що зневажує закони фізики, часу і простору. Як куди зайшов, то зовсім не факт, що звідти й вийдеш назад.
Бачиш: колесо у возика спустило… Та підеш до сусіда насоса позичить. А він саме копає черви на риболовлю. А черви якісь худі, нещасні, не вгодовані. Стидно таке й карасям 
показать. Засміють! То ти йому відверто й чесно кажеш: ти не обіжайся, але це – гівно не черви! Поїхали я тобі покажу, де справжні черви! Як золото! Як моя рука!
Та й поїхали до старої свиноферми, та й нарили червей… А тоді кажеш: ану, стоп! Диви яка бузина гарна тут! Давай урвемо трохи… І їдеш далі. З червами й бузиною. А тут, по дорозі, як на гріх, відкрилося кафе «Затишок». І пиво привезли…
— Спиняй! Одпочинемо трохи…
А возик так і стоїть посеред городу зі спущеним колесом. Третій тиждень…
— Слухай, а де бузина?
— По-моєму, в «Затишку» лишилася… І черви – там же… Нахрена вони здалися!…
Всупереч давнім упередженням, в селі результат — не такий важливий… Головне — рух, процес, двіжуха… Шлях!
Віталій Чепинога
