Беручи до рук черговий роман, я довго вдивляюсь в обкладинку, котра завжди несе в собі певне посилання, якийсь натяк або й квінтесенцію написаного, якщо дизайнеру вдалось передати ідею твору. Інколи саме обкладинка дає відчуття чогось недомовленого або й спотвореного настільки, що й читати не спішиш, бо окрім розчарування нічого не очікуєш.
Звісно, це не маркер якості, роман може виявитись чудовим, просто суголосся у тих, хто втілював задум, не знайшлось.
Чомусь останнім часом мені спадає на думку, що нерідко автори навіть оригінальну концепцію з Гордієвим вузлом закрученою інтригою, подають так, ніби у них не вистачило слів переконати читача в тій неповторності. Складається враження, цей письменник – спринтер, для котрого головне добігти першим… Куди добігти – то вже інше питання.
На сторінці може сім разів повторюватись одне й те ж слово, наче синоніми давно спочили вічним сном, мова суха і якась, якщо не мертва, то мабуть, уражена ще не вивченим вірусом, – млява, невиразна і казенна. Коли вирують пристрасті в душі, то відповідно вони мають вирувати у витворі авторської уяви, – слів та фраз для опису тих вирувань безліч. Кожне речення мусить озиватись до читача, плакати чи сміятись, ніби жива істота. Коли написане не викликає найменшого відлуння десь глибоко всередині, то щось не так з тим романом, щось не враховано, недопрацьовано, бо ж спринтерський забіг в потилицю дихав. А може, збідніла й виснажена чиясь сутність вже не спроможна народити щось яскраве, драматичне і реалістичне водночас. Може, банальна втома, тоді треба відкласти на якийсь час, хай дозріє.
Як на мене, психологічний портрет будь-якого літературного героя є віддзеркаленням його творця. Якщо немає слів описати власні найпотаємніші думки, освітити найтемніші куточки власного єства, то звідки візьмуться рядки, які прикують увагу читача, до сюжету, від котрого несила відірватись?
Останнім часом масово подається нескінченна низка нечитабельних творів, в котрих з якоюсь хворою насолодою описуються не стільки страждання героїв, скільки саме знущання. Якщо автор хоче змалювати подібні негативні явища, треба заглиблюватись в природу тих явищ, але їх походження не аналізуються автором, вони просто подаються, готовими, вирваними з контексту твору.
Ніщо не виникає нізвідки. Важке дитинство, асоціальна родина далеко не завжди є рушійною силою. І в таких сім’ях часто виростають достойні люди. І навпаки. Здавалось, благополучна родина – дитина росте покидьком. Тут ключове слово – здавалось. Щось та не так, щось, як гнійник, треба препарувати вчасно.
На жаль, безликою мовою виписуються подібні епізоди так потворно і так гротескно, що відразу й не розумієш, чи то прийом літературний, чи психічно неврівноважений письменник смакує подібні моменти нашого, вкрай складного буття. Нема протиставлень пітьми й світла, нема паралельних аналогій, які виведуть на правильний шлях усвідомлення, розуміння, хто є хто, бути чи не бути.
У нас все так погано, але буде ще гірше, бо так запевняє письменник, а хто ж як не він знає, як має бути?! Сміх крізь сльози. Страшно? Страшно. Мені-таки дуже не по собі.
Це один бік медалі. Може бути інакше. Мова вишукана, образна, переливається найяскравішими барвами, мелодична й поетична, аж дух перехоплює… А сюжет ніякий. Окремі клапті тексту без будь-яких причинно-наслідкових зв’язків. Прочитаєш пів книжки, так і не зрозумівши, про що було написано? Що хотів сказати автор? Для чого було стільки отого бла-бла-бла? З чого почалось, чим закінчилось? Навіть, якщо на розсуд читача залишається фінальна сцена, то хіба не треба тому нещасному читачеві хоч пояснити, про що та пісня співалась?
Купа нових творів — розрекламованих, розхвалених, які претендують на неординарність, на свіжий погляд в літературі (!) — неможливо дочитати до кінця. Кількість, на жаль, не завжди народжує якість. Що значить свіжий? Який у нього термін придатності? Їй-богу, ніяк не зрозумію.
Дякувати Богу, не все так погано, як іноді здається. І сьогодні видаються чудові твори – романи, повісті, новели, приречені на шану і довголіття. Хто б що про них не писав, якою критикою не пригнічував, а їх читають і обговорюють. Бо вони СПРАВЖНІ, вистраждані, виплекані майстрами Слова. Кращі зразки нашого сучасного письменства – то обличчя нашого суспільства. Які ми — така і наша література.
Шановні автори, пишіть про те, що болить і хвилює кожного з нас. Пишіть просто, співпереживаючи, втілившись у кожного свого, хай і негативного героя, любіть кожного з них, бо вони – то ж і є ви, ті, хто дає життя літературним героям, ті, хто намагається зробити цей світ кращим.
Банальності відлуння – фразами,
Як лід незайманий тріщить.
На пам’ять в’язано-розв’язано
Вузлів посолених дощів.
Тремтить долоня перекреслена. –
Чи долю втримає гінку?
Не бути зроду зимам веснами
Хоч і в терновому вінку.
Ліна Ланська
P.S.
Дякую, пані Ліно. Не часто зустрічаються такі публікації, а от подібна “література” — на кожному кроці. “Які ми, така і наша література,” – пишете Ви. А я б іще сказала, що кожна книга – то сутність автора, про що б він не писав. Один відомий письменник сказав: “Не кажіть мені нічого про себе – дайте прочитати вашу книгу, і я про вас усе знатиму”.
Валентина Мастєрова
Це стосується загалом і поезії, хоч там є і додаткові критерії якості. Але в контексті цих міркувань мене завжди дивують слова, які “ні про що”. Виняток я б зробив хіба лише для текстів пісень, де “зміст” другорядний, а “мелодика” первинна… Загалом, узагальнюючи свої враження від чужих творів, від їх читання я для себе отримую один з двох результатів – знаходжу естетичне задоволення або дізнаюся, що в автора в голові. На жаль, мало кому приходить в голову, що друге може бути комусь і не цікавим.
Володимир Богданович
