Санаторій. Я прийшов раніше, клуб ще зачинений. Кладу валізу з книгами на підлогу. Поряд відчинені двері в їдальню. Вийшла жінка в білому фартуху.
«Чекаєте?»
Киваю.
«Завклубом уже в дорозі. Буде через п’ятнадцять хвилин. Зайдіть, присядьте».
Заходжу в їдальню.
«Хочете чаю?»
«Не відмовлюся».
«А запіканку?»
«Ні, дякую».
Приносить горнятко, чайник, цукор. За вікном свище вітрюган. Я відсьорбую з горнятка. Жінка уважно дивиться великими темними сливовими очима.
«З радіорубки оголошували, що буде зустріч із письменником. Це ви?»
Киваю. Погляд жінки тепліє, як і мої руки від нагрітої майоліки.
«Будете читати вірші?»
«Ні».
«Мені теж давалися важко напам’ять вірші в школі», – розуміюче всміхається.
«Я прозаїк», – кажу, щоби про всяк випадок відмежуватися від поетів, що завдають школярам клопоту.
«Про що пишете?»
«Різне», – відповідаю коротко, бо все ще не навчився виразно відповідати на це запитання.
«Щось душевне?» – нахиляється жінка ближче, щоби почув, бо збоку гримлять порожніми тарілками. У її блискучих від лампи очах я бачу себе, трішки збентеженого.
«Можна й так сказати», – нарешті знаходжу що сказати.
«Я би послухала, але нам ще посуд мити, прибирати зал і готувати закладку на сніданок».
«Розумію».
«Я дам вам кефір», – шепоче жінка.
«Що?»
«Ми даємо на вечерю відпочивальникам кефір із собою. Не соромтеся, беріть. Це маленька пляшечка. Запхаєте в кишеню, то й не буде видно. Подумають, що телефон…»
Беру кефір і підіймаюся на сцену розкладати книжки. В голові прокручую, що буду сьогодні говорити. Щось би душевне таке придумати…
Про вибори
«Як гадаєте, – питаю Федорця, – кого виберуть у Штатах?»
«Гадаю, що виберуть президента».
«Якого?»
«Американського».
«А ви за кого?»
«Я за себе. Мені жоден президент, а тим більше американський, не поможе заквасити капусту, закласти в бурт картоплю, нарубати дров, вичистити з-під свиней, обрізати сад і зварити до храмового празника сливовицю…»
Мирослав Дочинець
