Я свого часу на Фейсбук забанив прахвесара Нікіту Василенка. Хоч ніколи не баню за погляди. Винятково за хамство. Але тут зробив виняток. Він, звісно, був хамовитим, але в міру. Одначе, він заходив на мою сторінку, влаштовував у коментарях дикі «срачі» і при цьому вивергав таку маячню, що, врешті, я не витримав і послав його на три літери, тобто в бан.
Колеги нарешті звернули увагу на те, що робиться в їхній «рідній хаті» – Інституті журналістики КНУ. Рівень деградації цього столичного вузу уже неможливо приховувати. Допоміг професор Микита Василенко. Його «екстравагантні» сепарські, сексистські публікації – це верхівка навіть не айсберга, а копиці гнилої соломи.
Наснилось: бабця і її кутя,
в горнятку з півником, а я іще маленька, –
і пахне хвоєю хатина чепурненька –
той світ, куди немає вороття.
Морозом інкрустоване вікно,
а ми з сестрою виглядаєм діда,
20 грудня Різдва не було, а русские нас обстрілювали. 25 грудня Христос Народився — а русские нас обстрілюють. У них нема спеціальних причин обстрілювати нас. Вони це роблять, бо хочуть і можуть. Їм усе одно, коли робити нам горе. А я вкотре каюся дзеркалу: лише 2014 року зрозумів, що русские давно хотіли в нас безкарно стріляти. Вже 24 серпня 1991 року.
Дзвонить товариш: «Як звали матір Йосипа?» «Якого Йосипа?» «Того, що євреї у Єгипет продали. Рахіль чи Ребекка?» Я після паузи: «Ви там по скільки чарок глеменули?» … І я пригадав оповідання Лєскова, коли чоловік повередився розумом… Бо Біблію читав.
Якби у мене зараз був казанок, чавунець чи банячок, то я готував би в них. Пішов би на край Мисайлівки і купив би з кілограм гарної свинини. На Боднях чи Надроссю є магазини, у яких можна придбати шматок гарної свинини. Мені потрібно було грамів 700. Гарне м’ясо (хоча гарними бувають жінки, а м’ясо смачним), щоб ти не готував, аби зіпсувати, треба добре постаратися.
Довго до мене гукала земля і нарешті догукалася. Якоїсь весни дав я зорати на сільській дачі сотку перелогу між старими яблунями. Грядки робили, наче бавилися. Земля легка і пориста, як перетрухле дерево. Садити згодилася баба Литвачка, що за моїм потічком випасала кіз. Вузлик живої плоті в бавовняній хламидині, руки-галузочки, стерте вітром личко, ямка беззубого рота. Боса. Дев’яносторічна дітвачка.
Цього дня 1991 року Михаїл Горбачов пішов у відставку з посади президента ссср. Він був першим з радянських генсеків, хто не був убитий або отруєний, або винесений вперед ногами. Він був першим і останнім, хто пішов сам. Звісно, під тиском обставин. Але все одно сам.
Іди спокійно, брате мій.
Дивись – я викидаю камінь.
Я добрий брат.
Я звуся Каїн,
Але я вбити не зумів.
Душа в ваганнях, як в багаттях.
Сумління сходить на вогонь.
Та я боюсь не гніву батька,
Не гніву Господа мого.
Хочу написати кілька слів про прекрасну книжку Юрія Рокецького «Всьо чотко!» Ця праця отримала нагороду ВВС в жанрі есеїстики. Звичайно, це умовність, бо книжка Рокецького — це професійно написана історія українського рок-н-ролу й біту, книжка, в якій подано достеменний портрет часу і всіх тих поколінь, які уможливили проголошення Незалежності України.
