Ексклюзивна хвиля

«Хозарський словник» з опівнічною ворожбою

«Ми стали блукаючими писарями, і наші пера та каламарі мандрували через води та кордони держав».
«Хозарський словник», Мілорад Павич

Якось у Болгарії, під час відпочинку в Созополі, ми з Лесею сиділи на старому пірсі. Сюди ми дісталися, щоб повечеряти подалі від очей туристів і побути на самоті. Вода тут була зовсім близько під ногами, і море, як велика розумна риба, лоскотало нам п’яти.

Я взяв стегно смаженої курки і необережно відкусив шматок м’яса. Хруснула кістка птиці, і я пригадав, що так само хруснула кістка смаженого молодого барана, яким на Перевалі пригощав мене вуйко Дезьо.

Та гостина запам’яталась мені тим, що я пообіцяв Дезийдерію Васильовичу привезти йому почитати «Хозарський словник» Мілорада Павича. А незабаром трапилася така нагода. Згодом, про книгу я забув, але одного разу вуйко повернув її мені.

Я налаштувався послухати його враження, і щоб заохотити розмову, почав її сам. Я розповів вуйкові, що маю мрію побачити в друці щось на кшталт українського «хозарського словника», що я вірю в те, що він пишеться. Але тут усе має правильно скластись.

Український «хозарський словник» складеться з написаного «на манжетах», на пачках цигарок, на зворотніх сторонах етикеток від пляшок з-під пива. Його сюжети зберуться в буреломах Карпат, на перекатах Південного Бугу. Він буде писатись крейдою, зібраною в каньйонах Поділля, його теми випитуватимуть у шумовинні нічного моря і читатимуть в сюжетах малюнків на стінах Чуфут-Кале. У ньому повинен бути відблиск багать наших пращурів, збережений у поліському бурштині.

А досі його немає, тому що він не пишеться на «навороченому» ноутбуці, з «паленим» Windows, у квартирі з пластиковими вікнами і видом на глянцевий білборд з його різноманітними сюжетами і одноманітною нудьгою та пихою.

Я дуже швидко спинився, бо відчув, що хоч мої слова і цікавлять вуйка, і він помітно з ними погоджується, але в нього є щось важливіше. Так і сталось. Передаючи «Хозарський словник» мені в руки, Дезийдерій Васильович не просто сказав, а сформулював як засторогу: «Цю книгу не можна читати на ніч. Її потрібно читати вдень і взимку».

Спантеличений, я бовкнув: «Правильно, коли менше роботи».
«Ні, — заперечив вуйко. — Взимі – коротші дні».

Я зрозумів, що не потрапляю в настрій Дезийдерія Васильовича, тому замовк, а він продовжив: «Ця книга зроблена так, що вона ще жива. Вона ще жадібна, хоч автор її і дописав. Тому, коли ти її відкриваєш, то ще невідомо, хто кому віддає: вона – тобі, чи ти – їй».

Від несподіванки я навіть не зміг приховати свій переляк. Але вуйко мене заспокоїв: «Ти не переживай. Від того, що ти почнеш жити в цій книзі, тебе менше не стане, а швидше навпаки. І ти такий не один. Там – гарне товариство». І, коли вуйко Дезьо сказав мені ці слова, за парканом почав гавкати сусідський собака, ніби дорогою пройшов хтось сторонній. Та роздивитись подорожнього я не встиг.

… Тієї ж миті з-під пірсу вискочив з гавкотом якийсь невідомий пес, кинувся до мирних чайок і відразу затих, щойно я кинув йому кістку від смаженої курки.

Ми з Лесею пригадали вчорашню поїздку до Софії, відвідини собору Олександра Невського. Відтак, я природним чином перевів бесіду до Кирила і Мефодія, алфавіту. Далі асоціативний ряд знову повернув мене до «Хозарського словника», до келії, ґрат на вікні і глечика за ними, який потрібно доправити до келії через грати. Тому я розповів Лесі, як несподівано, але точно книгу охарактеризував Дезийдерій Васильович.

У мене давно було таке відчуття, що досить прочитати кілька слів, навіть на різних сторінках, як ти зі спостерігача стаєш учасником оповіді і дійства. Книга вбирає тебе в себе, а головне, що виникає абсолютно розпізнаване відчуття участі у дії, а не спогляданні.

Пройшло ще багато часу перш, ніж я наважився спитати у вуйка Дезя, чому «Хозарський словник» не можна читати на ніч. Але несподівано для мене, без якихось попередніх нагадувань про що йде мова, Дезийдерій Васильович охоче мені пояснив: «Справа в тому, що ця книга розрізняє читача, і відтак існує для кожного в певній унікальній версії. Вночі, коли всі хочуть спати, а індивідуальні особливості розмиті містерією сну, книга не може віднайти читачу потрібний відповідник. Тому можлива підміна версій. Найпростішим наслідком цього може стати те, що людина побачить не свій сон. Але не виключено, що помилка буде значнішою, і читач змушений буде прожити наступним не свій день. А це вже зле».

Коли мені здалося, що я отримав вичерпне пояснення, вуйко Дезьо несподівано додав: «Але гірше буває, коли людина вночі сконцентрована і саме вирішила попрацювати. У такій ситуації книга миттєво розпізнає виразно об’явлену натуру і перебирає її до себе, доповнюючи інші, які вже взяла у неволю. У цьому випадку людина наступні кілька днів буде безпритульна, аж поки не випросить у книги свою натуру назад. Так люди стають заручниками «Хозарського словника».

Про мої особливі взаємини з цією книгою Леся знала. Вона тижнями не чіпала її, коли вона лежала непорушною біля ліжка. Через деякий час вона перекладала її з-під ніг на вікно, але вже по суботах витирала з неї пилюку. Вона не дивувалась, коли виявляла книжку в себе під подушкою, бо я її там забував, читаючи вдень, лежачи на ліжку.

Ця книга теж привернула її увагу, але по-своєму.
При цьому «Хозарський словник» міг зникнути кудись на рік і ніхто про нього не згадував, аж виявлялось, що він дивним чином потрапив до старої коробки з-під літнього взуття і там благополучно перезимував серед спогадів про мандри минулого літа.

Тому, вислухавши мене, Леся сказала: «А ти коли будеш читати Павича знову, то зверни увагу на те, де і як стоять слова. А вже наступного разу перевір, чи всі вони на місцях. І якщо це не так, то означатиме, що ще хтось інший за цей час читав книгу і байдуже де: в Чернівцях, у Белграді чи київському метро».

Я погодився з її розгадкою, бо сам жодного разу, при потребі знайти цитату, не міг цього зробити. Завжди потрібно було перечитувати майже половину книги, а потрібна цитата виявлялась в найнесподіванішому місці.

Але помітив, що ці фрагменти оповіді фіксуються на визначених місцях тексту не тоді, коли ти їх запам’ятав, а тоді, коли вони запам’ятали тебе. Відтак, сам текст доправляє, веде тебе до потрібного місця. Отож, ти потрапляєш у пам’ять книги.

Щойно я це зрозумів, то мені стало ясно, чому іноді буває моторошно, коли читаєш «Хозарський словник»: ти підсвідомо починаєш шукати своє місце в його пам’яті і не знаходиш його.

І, раптом, я усвідомлюю, що поки тебе буде цікавити ЦЕ, то книга ніколи не стане твоєю, ти завжди будеш її наймитом. А доти, у неї єдиний господар – раб Божий Мілорад. Хай на лоні праведників оселить Господь його душу. І поки це буде так, ворожба «Словника» не полишатиме нас ніколи.

***

«Вони вміли читати чужі сни, жити у них, як у власному домі та, пролітаючи крізь них, виловлювати в них здобич, яка їм замовлена, – людину, річ чи тварину»
Мілорад Павич, «Хазарський словник»

… Я піднявся по сходах і опинився на другому поверсі приміщення Верховної ради. Сюди мене завели знайомі, щоб я міг переговорити з депутатом від нашого міста.

У будинку моїх батьків протікав дах, у міськраді мені обіцяли допомогти, але питання все відкладалось і відкладалось, бо місто саме мало відзначати своє 600-річчя, і постійно з’являлись більш нагальні проблеми.

… Просто на мене йшов прем’єр-міністр в оточенні цілої групи людей. Щоб не стояти у них на дорозі, я відійшов на бік. Але й тут, повз мене, пройшов спікер.

Пролунав дзвінок, всі почали кудись рухатись, і я зрозумів, що зараз залишусь сам і почну привертати увагу охорони. Щось потрібно було робити, або йти геть. На лівій руці почав пекти великий палець. Щойно я почав його терти, як прокинувся від того, що за палець лівої руки мене вкусив комар.

… На вулиці йшов дощ. Я встав і пішов на балкон зачиняти вікно. Коли повернувся, біля ліжка я помітив 10 копійок. Мабуть, вони випали, коли я роздягався. Відтак, мені стало ясно, що це монетка від мого сну, що мені потрібно повернутись назад, принаймні, щоб вийти з приміщення Верховної ради, бо за документами виходило, що я туди зайшов, але не вийшов. Не хотілось втрачати довіру людей, які провели мене до Ради. Я підняв монетку і ліг у ліжко.

Озирнувшись, зрозумів, що опинився в купе потяга разом зі своїм однокласником. Ми повертались до Чернівців з Києва і згадували наші давні часи. Однокласник виявися працівником міськвиконкому. І, коли я розповів йому про негаразди з дахом, він, перепитавши адресу, сказав, що немає жодних проблем, що він є членом оргкомітету по святкуванню 600-річчя міста, що наша вулиця входить до переліку тих, де провадитимуть ремонтні роботи, і він окремо прослідкує. Я вийшов покурити в тамбур.

Ситуація знову обернулась. Тепер поїзд стояв, і я з тамбуру виходив. Все напрочуд ясно стало у мене перед очима: і Верховна рада, і дощ, і однокласник. Лише зараз я нікуди не їхав, а проводжав своїх друзів до Києва. Вони гостювали на ювілеї міста, і ми гарно святкували.

Поїзд почав рушати, і я усвідомив, що свято закінчилося, дах будинку батьків давно полагодили, а на пероні лежить монетка. Я підняв її з острахом. Я не знав з якого вона сну, і чи з мого сну, до того ж – я ще мушу вийти з приміщення Верховної Ради. Бо за документами я туди зайшов…

… Завтра потрібно буде винести подушки на балкон. Коли вони пролежать цілий день на свіжому повітрі, то ввечері кладеш їх на ліжко без залишків вчорашніх снів. Відтак, ніч виявляється спокійною і можна будувати нові сюжети, які визначаються сонцем, хмарами, погодою на вулиці та настроєм птахів, які за день перелетіли через хату.

Валентин Ткач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.