Сповідь емігранта

Почитала текст колеги про її опори, яких нема, і вирішила, що треба більше, чесно і публічно говорити, бо таке враження, що всі навколо залізні, а потім до мене приходять люди і кажуть, що вони «поламалися». І я, до слова, теж «ламаюся» часто. … Написав мені на днях однокласник, спитав, як я і чи війна сильно вплинула? Я не знайшла, що відповісти. Ну, бо виходить, що не сильно — хата, руки, ноги і голова є, працюю, живу за півгодини транспортом від моря, гріх нить…

Короткий відступ.
Можна шість абзаців пропустити, кому видасться нудним.

Досить відомою та широко вживаною в соціології є трискладова структура особистості, що виділяє такі компоненти: соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.

Соціальний статус — це становище індивіда у системі соціальних зв’язків і відносин, що обумовлюється її приналежністю до певної соціальної спільноти та визначає сукупність її прав та обов’язків. Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям — освіта, професія, доходи тощо.

Виконання соціальних ролей має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації в певному культуральному середовищі.Тобто в своїй країні.

Спрямованість особи — це особливе ставлення людини до дійсності й до самої себе, котра проявляється в цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях та ідеалах.

Тобто це світогляд, який формувався під впливом певного культурального середовища, країни, її історії, традицій, конкретного регіону, де людина вчилася чи працювала тривалий час, а також родини, сімʼї, оточення, в якому людина росла і формувалася як особистість.

Що сталося з людьми, які вимушено і нагально емігрували?

Вони в один момент втратили все. Отримали кризу ідентичності: хто ти тепер? Де ти? Навіщо ти тут? Що в тебе залишилося? Куди ти ідеш і навіщо? Вони отримали тотально нове середовище, з іншою мовою, культурою, традиціями, системою цінностей, системою суспільного ладу, де ти чужинець, який поки нічого не розуміє, з одного боку. І відірваність від свого звичного життя, мови, соціальних традицій, від свого дому, ще і з неписаним клеймом «зрадник» на лобі — з іншого боку.

За відчуттями я порівняла би із всиновленою дитиною, якій надали прихисток, та ще ближча метафора — наче ти з теплого батьківського дому вперше приїхав до хати свекрів, де все не таке, невідоме, де нічого незрозуміло. Де спочатку ступити страшно зайвий раз, де мусиш тримати лице і показувати свої найкращі риси, де тобі ще треба довести, що ти чогось вартий і заробити якусь повагу.

А батьківський дім за тисячі кілометрів, а так хочеться приїхати, пригорнутися, заритися в плед, поки мама не покличе їсти. Вдома можна все: говорити голосно, перекусити вночі, в туалеті не соромитися присісти, з мамою посперечатися, а у свекрів не можна…

З еміграцією історія схожа: ти втрачаєш не лише те майже безтурботне життя, яке ми всі втратили, ти втрачаєш всі опори:
— свій дім, землю;
— соціальне оточення, рідні, друзі і близькі або вдома, або теж розвіяні світом;
— соціальний статус: ти тут біженець, по суті, без прав, без мови, без знайомих, беж житла і в багатьох випадках без роботи і спеціалізації, бо диплом ще треба підтвердить — і тут ми впираємося в тотально невідому систему освіти, відсутність мови, відсутність частини потрібних предметів і годин, які людині треба добрати в місцевому вузі.

А їсти шось треба. І люди не мають часу на ту мову чи спеціалізацію, вони ідуть працювать в ті ніші, які пропонує приймаюча країна. Тобто напр., був викладач — став офіціант.

Більше пощастило тим, хто працював онлайн. Більше, але не так, що аж манною з неба голову присипало. Ти просто маєш «башить» щодня, бо це дає тобі миску супчику і можливість платить за хату і якусь копійку на пташок кидать. Бо це також морально тебе тримає як острівець чогось важливого, свого, зрозумілого, своїх людей, хоч би на робочому місці. При цьому регулярно тримаючи фоном, що все, що ти робиш — недостатньо, бо ти поїхав, ти вибрав не бути зі своїми в такий час. Скільки б ти не робив чи не каявся.
Я це вже просто прийняла.

Тобто воно НЕ звучить всередині як — ми теж постраждали, ми так рятувалися, ми теж частина свого народу, ми теж працюємо і робимо свій посильний вклад — ні, воно звучить набатом: ти поїхав, ти втратив своє право вернутися до батьківського дому. Крапка.

Сюди ж доєднується втрата звʼязку з близькими, ви віддаляєтеся, як би не хотілося підтримувати стосунки, як би ви не старалися, але різний досвід, відстань і час тиснуть. Ти отримуєш інші фрустрації, задачі і не можеш розділити вповні почуттів своїх близьких за тисячі кілометрів і не можеш їм наскаржитися на своє наболіле, бо по-перше, їх небо не закрите, на відміну від твого сьогодні, і по-друге, біль досвіду еміграції може зрозуміти лише емігрант.

Досвід української еміграції під час війни це взагалі окреме унікальне явище. Унікальне тим, що наші люди, освічені з гарними умовами вдома, з можливістю забезпечити собі гідне комфортне життя в минулому, претендують на здобуття освіти в приймаючих країнах, на вищі позиції, згідно своїх компетенцій, до чого ні США, ні країни Європи не готові.

Вони очікували вдячну дешеву робочу силу, а приїхали люди, які готові самі себе забезпечувати, готові доводити свою спеціалізацію, які несуть інформацію про війну, про свою країну, які з гідністю просять про допомогу лише на початку, поки «підбиті крила».

В переважній більшості моє останнє речення базоване на свідченнях іноземців і відгуках наших людей з різних країн. Опущу організаційні фрустрації: де жити, лікуватися, де купить молока з чоколяткою, де вчить дитину, як відправить листа, чому документи ідуть поштою в нашому столітті, — все це окрема болюча «пісня».

В сухому залишку емігранти за цих обставин отримують важкий надлом ідентичності, зокрема втрату соціального статусу, часто зміну соціальних ролей, відрив від своїх коренів, глибоке відчуття провини і туги. І ці емоції з тобою прямо надовго.

Сама по собі міграційна криза трикратно посилює вплив горя війни. Звідти люди ламаються і впадають в хронічні неврози і депресії, маючи чисте небо над головою. От, власне, якось так.

Хочу ввічливо нагадати, забігаючи наперед, що еміграція –це вибір, безперечно, вибір, але за який доводиться заплатити свою ціну. От ціна така.

Це не ниття, це пояснення, в підтримку людей, які поїхали. І також цей текст як ще одна крапля в морі голосів стосовно того, що ми все ще українці, більшість продовжує працювати на нашу країну, сплачувати податки, донатити, намагатися розповідати про нашу історію, традиції, культуру, і додам, українцями і залишимося. Навіть якщо ти поїхав з батьківського дому, він в тобі назавжди, як і повага до нього і підтримка його, бо це твій фундамент.

Виплачтеся люди, кому потрібно, хоч під подібними дописами, бо десь треба, треба часом поплакати, аби йти далі. За даними ООН, кількість українських мігрантів за кордоном становила близько 6,2 мільйона на кінець вересня 2023 року…

Діана Сушко