У модерному і популярному видавничому центрі «Академія» протягом двох останніх років з’явились два нові романи Володимира Даниленка — «Ніч із профілем жінки» та «Маски Діани Стогодюк». Книжки, як і добре віскі, вартують нині грошей, тому за однією фляшчиною я так і не дійшов до горілчаної крамниці, зате маю Даниленка… «Маски» чекають своєї черги. А ось «Ніч» завбачливо взяв до дорожньої валізи, і вона стала мені яскравим доповненням до недавньої кількаденної подорожі в напрямку Карпат.
Отже, «Ніч із профілем жінки». Багато подій у романі відбувається якраз уночі, а самої жінки по суті й нема, тієї жінки, що збурює романтичну уяву оманливим заголовком та яскравим, у зелених фарбах, профілем на цупкому книжному титулі. Натомість є компанія підлітків з метикуватим хлопчиськом-ватагом, котрий вдягає жіночий плащ і капюшон на голову, вештається серед ночі по селу, лякає до смерті людей, і вся оповідь, здавалося б — оригінальна казочка довкола того хлопця.
Очевидно нерозважливо, як до всякої казочки, доскіпуватися з претензіями — і де він узявся, парубійко, у затурканому совдепівському селі, такий тямковитий, як на його школярський вік, що знає і Евагрія Понтійського, і Спінозу, і читає «Юдейські старожитності» Йосипа Флавія, і балакає, немов Григорій Сковорода, і хоче відродити «українське царство», і що то, врешті-решт, за фокус з невидимкою-плащем, в який стріляють з дубельтівки, але «жінку» годі вразити, і вона наступної ночі обирає чергову жертву, щоб гнатися за нею із несамовитим вереском…
Три роки тому Юрій Винничук уклав і видав у видавництві «Фоліо» «Антологію української містичної прози». Цей доволі опасистий, цікавезний томик є свідченням славних традицій в національній класичній готичній прозі, а новий роман Володимира Даниленка, про який мова — коштовний разочок до тих літературних коралів.
Борик Першко і його компанія — Саня, Вітька, Валік, Льодзик, Танька, Нінка і Натка з мальовничого села Туровець під Житомиром з перших сторінок оповіді просяться до аналогій з «Молодою гвардією», з отими «я — Олєг Кошевой, я — Уляна Громова…», яких зварював колись ідеологічний маніпулятор і сталінський 
фантаст Олександр Фадєєв. Особливо там, де привид безтілесної жінки в романі Даниленка настільки нажахав та спаралізував Туровець укупі з мешканцями довколишніх сіл, що туди алярмом прибули Іван Степанович Замора, співробітник КДБ, та кореспондентка газети «Волинський кур’єр» Інна Цимох…
Немотивовані та спонтанні аналогії з маріонетковими, фальшивими молодогвардійцями на тих двох персонажах, власне, поволі й затухають, бо що є нового і незвичного, коли одні люди з фанатичною навіженістю намагаються знищувати інших людей? Зовсім супротилежне, коли йдеться про юних месників, котрі шукають засоби боротьби з людськими ґанджами — зарозумілістю, брехливістю, пихатістю, моральною нікчемністю, людською звироднілістю, нахабством, нещирістю… Даниленків привид жінки сканує якраз не людську оболонку, не її однострої, хорошу чи погану на позір людину, а душу, пристрасті і вчинки людські, і на тому тлі, звичайно ж, фадєєвські персонажі проти Борика Першка — ніби огидне каліччя жахливого червонозоряного «колгоспу тварин».
«Краще залишатися вічними підлітками, ніж стати дорослими в країні, в якій нам відведено роль слуг чужих імперських забаганок.., мені не треба дивитися на світ, як на ілюстрацію, яку нав’язують у школі чи по телевізору, — каже Борик і підсумовує: — Людське життя — як скриня. Туди можна покласти все, що хочеш».
Він каже це, коли ватага молодогвардійців-навпаки, теплим і темним вересневим вечором скрадається під вікна Гандзі Скороход, неперевершеної у Туровці куховарки, єдиним ганджем якої була надмірна любов до їжі. Ті, хто бачив, як Гандзя їсть, переконували, що це щось неймовірне, таке не забувається… У щілину між фіранками вони підгледіли Гандзю, яка виставляла на стіл вечерю… «Спочатку дістала з печі борщ, лемішку із салом, карасі в сметані, смажені печериці, печеню, смажені баклажани з цибулею, нарізала домашнього хліба, поставила мед, дерев’яну миску яблучного повидла, а коли це з’їла, виставила на стіл макітру вареників із сиром, миску сметани і гладишку кислого молока. Вона задоволено сопіла, кректала, плямкала, зітхала, повискувала і щасливо сміялась. Заїджена борщем, салом, печенею, рибою, повидлом, сметаною, медом, із забитими щоками, вона нагадувала надутого хом’яка. Це була вже не та мила куховарка з ямочками на щоках, а ненаситна товстуха, яка нахромлювала в макітрі вареники, вмочала в сметану, запихала в себе, відригувала, чавкала, хапала тарілку, вилизувала сметану, пукала і голосно реготала…»
Ватага, вражена побаченим, тихо вийшла на вулицю. Зачинили хвіртку і мовчки розійшлися. А через кілька днів Гандзю Скороход хтось налякав… Коли вона, як зазвичай, увечері виставила на стіл щуку з хроном, гарбузову кашу, здобні галушки, горня пряженки.., у вікно постукали. «Відчини», — почула Гандзя дряпучий і незнайомий жіночий голос. «Хто там?» — припала вона до темного вікна і побачила жінку в каптурі, в якої замість голови була діра. «Я принесла тобі холодець із ніжок жайворонка, — озивалась до Гандзі порожнеча, яка шкрябалася у вікно, торсала клямку, — відчини, я принесла тобі омлет із яєць молодої вужихи». До ранку Гандзя тремтіла, не гасила світла, запалила перед іконами свічку й палко молилася. Наступного вечора, як тільки Гандзя сіла до вечері, у вікно знову постукали. «Відчини, я принесла тобі повидло з райських яблучок…» Гандзя кинула виделку і почала хреститися… А за вікном благальний голос: «Відчини, у мене є печеня з ефіопського козла. Ти ще такого не їла». Після того Скороходиха перестала вечеряти. У неї відтоді були лише сніданок, обід і підвечірок…
34 розділи роману Володимира Даниленка — то по суті окремі філософські оповіді, динамічні, яскраві і глибокі новели, ув’язані в один сніп із колоритного життєпису українського села. Як, скажімо, Ясунарі Кавабата виписує чайну церемонію в його неймовірно вишуканій «Тисячі журавлів», де церемонія лише тло до глибоких національних рис, так і Даниленко у своєму смішному і сумному романі показує наші глибокі корені. Вони тому і корені, що їх не видно, а особливо сліпим, яким хоч окуляри вдягни, хоч дай лупу, а все одно зостаються сліпими. І чим далі, тим їх більше, тих сліпців…
«Розвидняється», коли набуваєшся історіями українського паралельного світу, списаними Даниленком з туровецького коваля Луки Великоборця чи Петра Кушніра. Луці приснилося, ніби хтось його будив серед ночі: уставай і йди на станцію! Лука послухався того голосу. Назирці за ним ішла якась дивна жінка. Сів у потяг, вийшов десь на тупиковій станції. За ним ув’язався пес, який ніби спонукав його перебрести річку і вийти на вересове поле. Раптом розвиднилось, хоч сонця й не було та нависали хмари. За полем починався сад, звідки вийшов сторож у сутані, схожий на ченця. У саду пахло трояндами, жасмином, матіолою, конваліями і якимись незнайомими екзотичними квітами, хоч все це не могло квітнути в один час. Назустріч Луці надійшов молодик у світлому костюмі і повів його садом. Було схоже на якийсь пансіонат. Біля альтанки грав оркестр і веселилися люди.
— На першій лінії завжди весела публіка, — пояснив молодик.
— А скільки тут таких ліній? — спитав Лука.
— Сім, — відповів той.
На кожній наступній лінії мінявся супровідник, але неодмінно уважний і шанобливий до Луки. Вони зустріли тут колишнього прем’єр-міністра Ірландії, учасника Великоднього повстання, заарештованого англійською поліцією, котрий тепер грав у більярд, на черговій лінії здибали відомих письменників, композиторів, співаків, художників. Далі — мудреці, філософи, вчені, які «спілкуються, дискутують, але ніколи не сваряться», ще далі — релігійні лідери і справедливі правителі, і нарешті на сьомій лінії Лука підійшов до залитого сонцем чоловіка…
— Ти прийшов? — обняв Луку чоловік.
Луці здалося, що в цих обіймах і лагідних словах зібралася любов усіх батьків світу, які зустрічають з далекої дороги свого сина і радіють його появі в батьківському домі. Поза тим чоловік уважно глянув Луці в очі:
— Бачу, тебе турбують якісь земні справи, ніби щось лишилось незакінченим? Кажи, бо тут усі, кому вже нічого не треба…
Лука згадав автора філософії ненасильницького опору: знайди мету, а все інше для неї знайдеться. І Лука пішов звідти, не озираючись…
А Петро Кушнір ходив по гриби у Великий ліс. У ялиннику побачив білий гриб, темна шапка якого була мало не розміром з Петрів капелюх. Присів, щоб зрізати, нога втрапила в кротовину і він провалився в яму. Падаючи, сильно вдарився, забив памороки, а коли очуняв, збагнув, що лежить на дні темного підземелля, звідки нагору не вибратись. Відчув свіжий протяг і пішов на підземний вітерець, аж доки не почув шум води і не вийшов з гори на лісову галявину. Там і побачив прозорі циклопічні апарати, біля яких працювали люди в світлих комбінезонах, схожі на лікарів у лабораторіях. Раптом поруч з ним приземлився чоловік у такому ж світлому комбінезоні. З’явився зненацька, ніби виткався з повітря. Петро не міг утямити, що тримало його в повітрі, він рухався без крил чи якогось механізму, а за допомогою внутрішньої сили. Той чоловік підніс до великого апарата, схожого на равлик, щось прозоре, наче людський силует. Воно було легке, бо чоловік поводився з ним, ніби з надувною кулькою чи димом, який між тим не розсіювався, а тримався форми. Ту форму запустили в апарат і на екрані швидко пройшло все життя людини – ось чоловік п’є горілку, б’ється з іншими чоловіками, свариться з дружиною, б’є дітей, знову п’є горілку, б’є дружину, хворіє, кашляє, старіє, помирає і з нього вилітає прозора тінь, яку й доставляють на фабрику.
— Нерозвинута душа, — каже працівник фабрики, — на тісто.
Присуд черговій прозорій душі звучав трохи інакше: розвинута темна душа. На торфовище — скомандували біля екрана. А тому, котрий за життя виховував дітей, цілував жінку, доглядав старих батьків, був присуд: «цього в сад».
Петро Кушнір в одному з працівників у світлому комбінезоні пізнав односельця на прізвище Бенедь. Але ж Бенедь давно помер! «Діду Бенедь, діду Бенедь» – кличе Петро і просить, аби дід його звідти вивів. Дід Бенедь ухопив Петра в оберемок і Петро несподівано відчув, що вони летять із шаленою швидкістю. Він і не зчувся, як вони опинились біля гори із норою.
— Ти звідси виліз? — питає Бенедь.
— Звідси… А що ви тут робите?, — запитує натомість Петро.
— Хіба не бачиш? Сортуємо. Одних відправляємо на торфовище, других — у сад, а третіх — на переробку. На тісто, по-нашому.
— А кого на переробку?
— Тих, з кого вже нічого путнього не буде. З черствих, байдужих людей, нездатних любити, співчувати, за когось переживати й піклуватися. Таких пускають на переробку. З них уже не буде ніякого толку. Навіть деяких злочинців можна обсмалити на торфовищі. Вони помучаться, і з них ще щось може вийти.
— А як ви літаєте?
— Нащо воно тобі?
— А часто ви в нас буваєте?
— Буваю.
— То чому ж ми вас не бачимо?
— Ви не бачите, а ми вас бачимо…
— А що вам найцікавіше робити в нашому світі?
— Доставити перероблену душу в спальню до сонної жінки. Уяви, невидима для людей істота проникає у спальню сонної жінки на п’ятому місяці вагітності, обережно, щоб не розбудити, всовує в її потаємну жіночу нірку душу, меншу за мачинку, яка проникає в плід і стає його частиною. А там уже записано, ким вона буде, скільки проживе, буде щасливою чи нещасною, багатою чи бідною…
— А хто це записує?
— Записують.
— Жалієте за нашим світом?
— Якби я жалів за кожним своїм земним життям, то збожеволів би. Я вже стільки разів народжувався і помирав, що перестав про це шкодувати. Це тільки нерозвинуті душі йдуть на переробку, і в них стирається пам’ять про попереднє життя. А розвинуті світлі душі можуть жити вічно.
— А як у нашому світі впізнати нерозвинуту душу?
— Нерозвинута душа не відчуває музики, — втомлено пояснив Бенедь. — Якщо в людини немає музичного слуху, відчуття ритму і музичної пам’яті, то в неї, як правило, нерозвинута душа. Музика — універсальна мова почуттів, а глибокі почуття властиві тільки розвинутим душам…
***
Під враженням «Ночі із профілем жінки» щиро шкодую хіба про те, що роман, врешті-решт, нема кому читати. Як на сорокамільйонну націю, лише мізерна кількість людей спроможеться на те глибоке і захоплююче чтиво. Цей роман написано не в тій країні і не тою мовою. Як, власне, і решта, романів та повістей Володимира Даниленка. Десь у Франції «Ніч із профілем жінки» мала би наклад у сотні тисяч. Її автор був би лауреатом Гонкурівської премії. В Україні, де при Національній Шевченківській премії нині «Макар телят пасе», таких як Даниленко не те, що не визнають, впритул не помічають! Але мудрий чоловік сказав якось: так буде не завжди! І принаймні я в те вірю.
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
