Всьому свій час.
Час розкидати каміння і час каміння збирати…
Кожна людина чи кожен із нас, напевно, переживав дні, коли у великому, галасливому місті, відчував себе неначе у пустелі, був самотнім і морально вичавленим, жив у місті і почувався, ніби на безлюднім острові. А потім їхав у безлюдне село, де вже навіть і пси посеред ночі проти місяця не гавкають, а дивна річ – ти там не є самотнім. Ти раптом відчуваєш, що з тобою молода травичка і перші квіти, і цвіт яблуні, і жовті кульбаби розмовляють…
Розмовляють, звісно, не з усіма. Точніше, квіти розмовляють, але не всі люди їх чують, бо чути треба не вухами, а душею, а душа не кожної людини має здатність чути…
Все це про Валентину Мастєрову…
Хтось її знав, але тепер багато хто забув…
Вона увірвалася була в сучасну українську літературу з оригінальною, незвичною повістю, що мала незвичну і жорстку назву – «Суча дочка». Герой України і патріарх українського красного слова Юрій Мушкетик, якому, до речі, цими днями виповнилось 85 (!), сказав якось про Мастєрову, що це мало не рівень Ліни Костенко. Але кому в Україні загалом і в тераріумі українського спілчанського письменства зокрема потрібна думка старого Мушкетика?!!
Отак і витоптуються людські душі на пустелю. Ті, звичайно, в кого вона є, душа, та ще наділена відчуттями. Отоді галасливе місто і продукує ізгоїв. Отоді тремтливим душам і стає під неоновими вогнями – ніби в мороці вологого і затхлого льоху. І тоді такі душі хочуть утікати світ за очі. Але не знаходять того світу, а опиняються у забутому Богом, але все одно Божому, українському селі, де з тими душами і розкошують у душевній розмові трави з квітами…
Чудова українська повістярка Валентина Мастєрова «заховалася» тепер від світу у селі по трасі до столиці з назвою Красилівка. Вона там якраз наслухає шепіт трав, ні на кого не нарікає, не має жодних образ і жодних претензій – ні у чужих чи своїх вчинках, словах чи бажаннях. Світ, на противагу великому Сковороді, упіймав її. Але їй є, що сказати Світові. А то вже Світові вирішувати – чи чути Мастєрову із Красилівки…
Що ж до «Хвилі Десни», то наше видання лише посередник між поетом і жорстоким Світом.
На 40 днів
У мого болю тихий стогін
І ні сльози – печаль німа.
Виходжу з хати – за порогом
Ні неба, ні землі нема.
Згоріло все, в ту ніч згоріло,
Коли у відчаї Майдан
Палав понівеченим тілом
І з Україною вмирав.
І я вмирала, і тополя,
І ранок, й зовсім ще хлопчак,
Що на бруківці поля бою
На віки вічні замовчав.
Що оці люди в хаті роблять?
Вожді – чужі мамелюки,
Що вкотре землю кров’ю кроплять
І вкотре сіють гнів людський?
«Народним» і «вождям», і «патріотам»
Скільки ще вам треба? Щоб умерла
Ця земля, згорьований народ?
Скільки ще вам треба, щоб нажерлись?
Щоб наситивсь ваш кривавий рот?
Виб…ки, народжені від того,
Хто колись Ісуса вже продав.
Ви б розп’яли й Господа святого,
Щоб за Україну не стояв.
Марево
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята.
Будем землю колисати,
Будем лихо присипляти.
А до річки, а до броду
Йдуть волики пити воду.
Ой, волики круторогі,
Покажіть мені дорогу.
Покажіть куди летіти?
Де у світі краще жити?
Гуси, гуси, гусенята
Проминули мою хату.
Старій лисиці
Просторікує сонна Європа,
Україна ж палає в вогні.
Йди, Європо, ти Африці в ж…у,
«Старший брат» нам уже «допоміг».
Як повія вночі на Бродвеї:
Ти і нашим, і їхнім, і їм…
Тільки ж дулю тримаєш в портфелі
Опонентам і друзям своїм.
Ну, нічого, побріхуй. Нічого.
Тільки жаль, що мадам не свербить,
Бо російський нечищений чобіт
Скоро стане на горло й тобі.
Кінець
Я прошу у Бога милосердя
Для ізпопелілої душі.
Вже прошу для себе тільки смерті,
Щоб не проклинати й не грішить.
Я не хочу бачити й страждати –
Світ загруз у ницості й брехні.
Що я зможу цьому світу дати?
І що зможе дати світ мені?
Я любила тишу і світанки,
У звичайній хаті житній хліб.
А тепер прийшли російські танки,
Ще й Майдан розпродують в роздріб.
Обламали крила Україні,
І навколо пальця обвели,
Наче турки бранку полонили,
Й на торги до Кафи повели.
Валентина МАСТЄРОВА,
с. Красилівка
