От і дожили до того часу, коли нам замовляють писати спогади… А спогади це ж майже як мемуари… Тобто на віки і для пам’яті нащадків… І тоді хочеться написати не про події, а про настрої і відчуття… Про події вони, тобто нащадки, якщо забажають, довідаються з вікіпедії: живуть же в добу інформаційної революції… А от якими ми запам’ятали себе і якими відчуваємо сьогодні через сорок років, відколи вступили до КДУ… І що головне у цих відчуттях? Мабуть, те, що ми не втомлюємося відкривати один одному свої світи… Часто непрості й неоднозначні, але це наші світи… Світи людей, які не бояться жити у часи змін.
І ці світи болісно і світло складають наше МИ… Ми одного з багатьох, небуденного, не дуже щасливого, але все одно неповторного курсу факультету журналістики, вступу 1982-го, випуску 
1987-го…
Зараз, дякуючи нашому чарівному й невтомному адміністратору-організатору, ми з подивом і сльозами на очах намагаємося знову об’єднатися, хоча б у соціальних мережах: група у фейсбуці «Пізні діти Прилюка» (так, ми були останнім курсом, який набирав Дмитро Михайлович Прилюк, і якому проголошував: «Якщо можеш не писати, не пиши; якщо тобі сподобалося, що ти написав, викинь і пиши заново…») складає списки, викладає чорно-білі світлини — гуртожиток і суботники, будзагони, лекції, екскурсії, збори, «золота середина», весілля, проводи в армію, і обличчя, обличчя, обличчя — і намагаємося згадувати, згадувати, згадувати й освідчуватися один одному…
Якщо ні в коханні, то знову ж таки у тих відчуттях, що, виявляється, збереглися протягом усіх цих років… І ми знову відкриваємо один одного і приглядаємося один до одного… І виявляється, що стовідсоткова відмінниця не пам’ятає себе усміхненим лідером, а всі навкруги ніколи не 
здогадувалися, скільки комплексів вона переборювала і переборює у своєму студентському, та й головно редакторському житті…
І, гуляючи з онуком і осмислюючи, про що ж найважливіше написати у цих спогадах (бо що ж можна вкласти у ті 2000 знаків?!), ти вважаєш, що відкриєш Америку, коли напишеш: що найважливіше — це любов, а найголовніше, що у нас залишилося, наше курсове МИ.
Воно складається майже зі 100 неповторних Я, майже сотні особистісних доль, які склалися так, як вони склалися, адже складно говорити про успішність у розрізі творчої особистості… І як порівняти цю успішність: кількістю лайків у фейсбуці під твоїм фото тридцятирічної давності? Чи кількістю людей, яким ти подарував промінчик світла у кінці тунелю? У цьому всі МИ – кожен зі своїм світом і світлом…
А потім приходиш додому і твій абсолютно рідний , але водночас й абсолютно наш чоловік (у нас нічого не губиться, тільки складно знаходиться), викладає перед 
тобою номер «Молодого журналіста» (рік 1984, № 3), а там стаття від імені нашого другого курсу і називається вона…
«Освідчення в любові, або Ми — Він, Він + Ми…». І закінчується ця стаття, написана багато років тому, буквально так: «Зрозумій, факультете, ми любимо тебе, бо без тебе ми — ніщо, ми просто окремі, хоч часто і здібні, і талановиті, — люди, а з тобою ми — сила, другий курс факультету журналістики. Твій другий курс!»…
Тобто, виявляється, що у відчуттях глобально нічого не змінилося…
І це неймовірно класно! Дякуємо рідному факультету, що дав цю можливість відкривати і відчувати, підтримувати й надихати, посміхатися (не лише на чорно-білих фотках, а й у житті) й освітлювати, окрилювати й рухатися далі, вірити і довіряти тим, хто поряд… І відчувати себе особистістю з-поміж неймовірного курсового МИ…
