Перший день нового року — день народження видатного, без пафосу й перебільшень, українського письменника Василя Кожелянка. Автора культових “Конотопа”, “Дефіляди в москві”, “Дітей застою”, “Котигорошка”. Як на мене, автора геніального. Нині було б 68. За життя геть не хайповий, навіть цурався піару, важнєйшего із іскуств, як відомо.
Витягти Кожелянка на інтерв’ю чи бодай авторську колонку було справою нелегкою. Не тому, що “зірки грали” – якраз ні, скромним був аж патологічно – а через те, що категорично позбавлений політкоректності. “Слухай, як скажу-напишу, то й тебе з роботи викинуть, і журнал твій закриють. Я ж базару не фільтрую, знаєш”.
За відсутність пієтету до авторитетів Василя не раз обходили заслуженими нагородами чи завертали рукописи назад. Бути фоловерами “класиків”-небожителів і “коливатися з лінією партії” в тусовці укрсучліту – не лише перепустка до видавництв, але й взагалі шанс приналежності до богемного цеху, в усі часи. Або-або. Дуже небагатьом вдається без цієї “перепустки” обходитися, а Кожелянко був саме з таких, вперто неконформістом.
Бо величезного морального здоров’я чоловік, іронічний дотепник по життю. В середині 1990-х, працюючи журналістом чернівецької газети “Час”, втяв тролинг- “репортаж” про “вишкіл пасивних козаків Буковини під проводом кошового Єжи Малінки”. Персонажа такого ж “реального” як і “репортаж”, але збурив купу місцевих “стовпів”. Стали дибки і професійні патріоти, і грантоїдська лбгт-публіка. Якось Кожелянко тоді відбився від них…. Ще багато раніше, як про це заговорили, бачив, куди воно котиться – національне, затьмарене “порядком денним”, переймає всі кольори веселки, крім основних, жовтого і блакитного.
Для Василя два останніх були дорогими по-справжньому і ніколи не на публіку. Власне, те його українство на рівні релігійності, але непоказне, глибоко інтимне, й зробило піонером жанру альтернативної історії в нашому красному письменстві. Сторінки минулого переписував “як воно могло чи мало би бути”, за що в т.ч. й лаяли Кожелянкові критики. А він усе одно залишався вірним лицарем українського оптимізму, попри найпохмурішу реальність.
Тому маю певність, що парад українського війська в москві з відомого роману для нього було не просто привабливою фантастикою – він знав, що саме так станеться. Ніхто, звичайно, не знає коли, але сподіватися треба завжди. Надто, коли не віриться від слова “зовсім”.
Як бракує, Василю, нині твоїх гумору, певності й слова! А воно не дарма було першим (див. Біблію), сказане стає дією. Тому перечитаю собі знову “Конотоп” і “Дефіляду” – мають терапивтичний ефект після перегляду новин. Крім того, що направду талановито написані.
Людмила Пустельник
