«Який новорічний вечір чи ніч тобі, тато, запам’яталися особливо?» Вже чимало було тих вечорів. Веселих і не дуже. З ялинками і без. З подарунками і без них…. Але нині згадався той мій перший дорослий Новий рік… Мене, 17-річного, без вищої освіти, було, як колишнього юнкора, зараховано на посаду штатного кореспондента місцевої районної газети…
В роботу пірнув з головою. Практично так щодня. До пізнього вечора. І того вечора я останнім з редакції забіг зі своїм текстом у друкарню і відразу помчав на автостанцію. Все розрахував, але автобус до батьків від’їхав на кілька хвилин раніше.
«Не біда, – з молодечим оптимізмом сказав собі, – почну йти, а там хтось і підвезе». Пройшов кілометрів зо 5. Жодного авто чи трактора. А попереду ще 15 км. І мороз, який з кожним кілометром посилювався і посилювався. І вовки, які стали мене супроводжувати то парами, то групками. Весело.
Так собі думаю: почну бігти, – ці песики точно накинуться на мене. Вирішив йти швидко, але не бігти, і голосно співати. Що співав? Точно не «в лесу родилась елочка». Голос у мене такий собі – до вокалу ніколи не дотягував, і це спрацювало – вовчики, підібгавши хвости і закривши вуха, порозбігалися.
Була вже 11 ночі. Додому якщо по дорозі 8 км, а якщо полем, через цвинтар і посадки – 3. Пішов через цвинтар. І без чверті північ був удома.
У мене ця подорож асоціюється з сьогоднішніми днями. Ми всі в дорозі, сповненої небезпеки і несподіванок. Але ми прямуємо додому. До теплого батьківського дому. Хай у цьому домі завжди буде мир і веселі пісні. Це і всі мої побажання і на наступний, і на всі роки за ним.
Віктор Лешик
Мал. Івана МАРЧУКА
