Як він розповідав про Неї! Йому не вистачало слів, а мені уяви. Вона не така, як інші, і водночас така, як усі. Вона звичайна, бо людина, і Вона особлива, бо – Жінка. Вона проста і притому дивовижна в своїй простоті. Вона незмінна упродовж життя і неповторна кожної миті. Вона рідкісна з-поміж усіх, бо це – Вона. Єдина в своєму роді, бо – вона Його.
Вона доступна кожному на рівні серця і недосяжна на висотах духа. Вона незбагненна, бо ніякими анкетними даними не передаси повноти її образу.
«А все ж таки», – під’юджував я, довіритель слів.
«Ну добре, – згодився він. – Запитуй».
«Її ім’я?»
«Ніжність».
«Сімейний стан?»
«Вірність».
«Національність?»
«Жіночність».
«Громадянство?»
«Незалежність».
«Місце проживання?»
«І в яві, і в снах, і в думках».
«Віросповідання?»
«Пошук благодаті».
«Прикмети?»
«Загадковість».
«Освіта?»
«Мудрість».
«Знання мов?»
«Мова жесту. Мова тембру голосу. Мова погляду. Мова дотику. Мова мовчання».
«Темперамент?»
«Радісність».
«Фах?»
«Бути щасливою».
«Посада?»
«Бути красивою».
«Хист?»
«Бути доброю».
«Покликання?»
«Бути люблячою».
«Вік?»
«Бути завжди».
У мене не було більше слів…
Мирослав Дочинець
