Нема проповіді без сповіді. Багато хто проповідує, не сповідуючи. Критик потрібний не для того, аби підтверджувати думки і репутації, а для того, аби їх підривати. Вибух — це не завжди знищення, але завжди — резонанс. Задушити стоголову і ненаситну гідру — жалість до себе. Вона плодить апатію і руйнує серця.
Кумирів не створюють, їх — руйнують. У літературі мене цікавить лише синтез. Аналізування без осмислення забагато. Мистецтво критики — в умінні переконувати инчих в тому, що тобі здається. Мій улюблений стиль – полемічна різкість. Мій улюблений стан – споглядальність.
Першою сторінкою письменник повинен викликати довір’я і співчуття до себе, інакше це не письменник; Живи, як птаха. І це все; Життя нікого не обдурює, люди обдурюються в житті; Найнудніша робота – 
підбивати підсумки. Їх ніколи не можна підбити;
Знайти своє місце у світі, який постійно змінюється, можна безперервно змінюючись; Дехто з письменників сумує, що їх забули, тоді, коли їх просто не знали. Бути совістю нації легше, аніж мати власну.
(Володимир Брюгген. Блокноти. Харків. 2003)
П’ять років, як здійснив Великий Перехід Володимир Брюгген (29 березня 1932-19 липня 2018), який в останні 20 років свого життя зумів стати моїм найближчим співрозмовником. Ненав’язлива манера спілкування, делікатність (при тому, що він міг бути різким у мові й характеристиках, моментами безпощадний, зокрема в оцінці Коротича, з яким у молодости товаришував), енциклопедичність, знання мов (перекладав з англійської, французької, польської, російської).
Писав російською і українською, після 2014 був категоричний щодо кацапської культури і месіянізму, хоча 
Розанова любив. Просив мене свої записи перекладати українською, йому були цікаві мої своєрідні інтерпретування його думок. Людина, яка допомогла мені стати на літературний ґрунт, відчувши його під ногами. Чоловік, з яким я спілкуюся і буду спілкуватися («наш діалог триватиме вічність», – писав мені).
Моя фраґментарність мислення не випускає мене за рамці ширшого портретування (допускаю і філологічну лінь, з якою не маю бажання боротися), але в таких шкіцах, з додатком листів, я колись підійду до потреби книжки про Володимира Брюггена, людини, яка знала про літературу усе і залишалася літературоцентричною до останнього іронічно-гротескного чи й вульгарного коментування про неї.
… 19 липня 2018 р. з колегами я був в Острозі в рамцях літературної школи «КУСТ», коли мені у час перерви між лекціями зателефонував Анатолій Стожук і повідомив, що помер Володимир Брюгген. Для мене це була ще одна чергова втрата, з якою неможливо боротись і яку не хочеш і не можеш до кінця прийняти.
Ми спілкувалися з Брюггеном із 2000 року, посередником у нашому знайомстві виступив Петро Сорока. Листувалися з 2001 до 2018 року, часто телефонували один одному. Лише раз наприкінці грудня 2009 я був у Харкові разом із Володимиром Єшкілєвим і Наталею Щербою (то був проект, підтриманий міським головою Віктором Анушкевичусом). Тоді я опинився у Брюггена, наступного дня Володимир Олександрович 
влаштував нам екскурсію вулицями міста.
Його «Блокноти» (усіх 9 книг, остання вийшла вже після смерті автора), які він почав видавати окремими книжками з 2001 року (перша книжка вийшла у Тернополі за сприяння і з передмовою Петра Сороки), – залишаються унікальним взірцем щоденникових медитацій та афоризмів, які привели мене до подібної літературної практики з вересня 2015.
Колись він у телефонній розмові, а пізніше в одній із чергових «блокнотних» книжок іронічно-сумно зауважив: коли я помру, мені не цікавими будуть некрологи; Женя Баран усе про мене сказав…
Я сказав те, що зміг на якомусь етапі читання осмилити і усвідомити. Бо Володимир Брюгген залишається тим співбесідником, з яким говориш постійно. Це він теж знав, і про це мені написав в одній із дедикацій на якійсь із «блокнотних» книжок.
Євген Баран
