Цьогорічний вересневий Чендей-Фест був, як завжди, компактний, камерний, по-родинному теплий, насичений подіями. Вереснева оптика й акустика додавали свіжості відчуттям. Головне з них – Чендеєва присутність. Сказати б, усеприсутність. У творах, у щойно виданому грубому томі листування, в рисах нащадків і земляків, в набухлих осінніх горах, змазаних басаманами туману.
І друге, навіть не відчуття, а розуміння: чендеївський космос ще осягати й осягати, він здатен розгортатися в безмежжя.
А вчути це, повторюю, можна навіть у чомусь, здавалося б, абсолютно випадковому. Як от циганська хрипкоголоса процесія в Дубовому, що йде вгору до кладовища, за священником майже біжать підлітки з хрестом та віком труни, мелькають капці на босу ногу й цвинтарна глина на капцях…
У мене було відчуття, що це ілюстрація до одного з текстів, кадр з фільму за екранізованим твором. До речі, на тому кладовищі похований головний герой знакового Чендеєвого твору «Іван». А вище покояться батьки письменника. Саме на могилі батька загубився й невдовзі знайшовся ключ від машини одного з учасників фесту.
Химерний і суворий, схожий на монаха-уходника дід Михайло підморгнув, ворухнув білою бородою із позасвіття…
Життя триває.
Павло Вольвач
