Я вже писала про нешляхетних науковців. Думаю, нешляхетність — питома риса українця після десятиліть СССР. Мені не хотілося про це писати, але кафедра історії української літератури в Інституті філології нашого головного університету країни влаштувала нещодавно презентацію біографії Тараса Шевченка авторства Росовецького, що переросла в обговорення, яке тривало 2,5 години.
Насправді усі члени кафедри — усі, як один — говорили одне: у Вас, Станіславе Казимировичу, Шевченко постає пияком, нахлібником, маргіналом, у Вашій біографії немає нічого нового. І жодного доброго слова.
Я сиділа, як дурочка, на цій презентайції-розправі. Професор Росовецький витримав усю цю наругу стоїчно — йому не вперше. Професор Наєнко взагалі порівняв письмо Росовецького з письмом електрика — ось рівень нашої професури. «Україна молода» ще й статтю його багатослівну опублікувала. Пані Грицик з театральним ефектом говорила, що її не цікавить, в які борделі ходив Шевченко і що він пив.
Її, може, й не цікавить, так прийдуть же студенти й спитаються, що це в щоденнику Шевченка за сімейство таке — мадам Гільде? І хто це його в Нижньому Новгороді пограбував? І що відповідатиме професор Грицик? Що її це не цікавить? А Шевченко був настільки вільною особистістю, що чесно писав про власні слабкості й неприємності — вочевидь, хотів, щоб нащадки таки бачили в ньому вільну людину, яка може оцінювати себе об’єктивно, наприклад, може посміятися із себе самого. Хіба це погано?
Та Шевченко не зміг би працювати тим викладачем малювання у Київському університеті, що одвічно славився замилюванням очей і давав по шапці кожному, хто спромігся на вільне слово. Недобре, коли колеги виявляють упередженість в оцінці роботи своїх колег. Це нікуди не годиться. Крім огиди, нічого таке обговорення-розправа не викликає. Таке враження, що побував на партійних зборах часів застою.
Робіть щось, університетські колеги, зі своїм червоним монстром, бо він суперечить сучасності, він такий архаїчний, що не піддається жодним визначенням. І не пишіть публічно про вакцинування «файзер» професури червоного і їхніх дітей. Звичайно, професура червона заслуговує винятково на «файзер». Та хто ви такі? Який ваш внесок у науку, хотілося б знати. Вистачить з вас і «ковішилду».
Корупцією тхне від червоного навіть з віртуального ФБ. Ветерани корупції в Україні — наш прекрасний університет, в якому працюють також інтелігентні люди. Ось ці інтелігентні люди, хай їх меншість, мають нарешті прокинутися і сказати слово з приводу нешляхетної і відверто тупої поведінки більшості викладацького складу. Хай ідуть на пенсію і перестануть створювати ці хвилі, які свідчать про те, що наш університет — колгосп або ще й гірше — свиноферма.
Позбавили Лукашенка звання почесного! Ви позбавте цього звання Литвина. Червона каста ветеранів корупції — це моветон, елементарна невихованість. Новому ректору вітання! Полум’яне. Майстри замилювати очі.
Роксана Харчук
