Першими чоловічими піснями в моєму житті були сороміцькі. Це вже тепер дуже культурні та національно свідомі батьки з колиски привчають хлопчиків до козацьких, стрілецьких та всяких інших патріотичних пісень.
А в моє дитинство нікому не в думці було навчати дітей співу. І це було прекрасно! Самі вчилися говорити, ходити, бігати, співати, плавати, їсти, красти, гнути матюки. Всього, чого вимагала епоха.
Якщо відкинути фрагментарні епізоди раннього дитинства (навіть не так самі епізоди, як емоційну пам’ять про них), то справжня автобіографія кожної людини починається тоді, коли ця людина як слід усвідомлює свою стать. У нашому селі в мій час ніякого посвячення в парубки вже не водилося, але певна природна ініціація відбувалася з кожним хлопцем – і, звісно, супроводжувалась яскравим спалахом інтересу до статевих проблем.
І не було кращої (та навіть іншої) енциклопедії сексуальних наук, як сороміцький фольклор та живі коментарі старших парубчаків.
Шановний читачу, ви справді смієтесь? Чи, чого доброго, осудливо кривитесь? Тоді я мушу сказати серйозне слово на захист сороміцького фольклору.
Досить того, що це – Український сільський фольклор. З усіма ознаками традиційної древньої культури. Але для багатьох сучасників необхідні пояснення.
По-перше, в жодній Українській сороміцькій пісні немає жодного слова про статеві збочення – чим, на жаль, не може похвалитись ні наша мерзенна телевізія, ні вся сучасна «еротична культура», ні цілі цивілізовані нації з їхніми «правами сексуальних меншин», ні навіть, господи прости, Біблія.
По-друге, парубоцький фольклор ніколи не призначався для жіночих чи батьківських вух. Це був, можна сказати, матеріал для службового користування – на пасовиську чи де інде, але в чисто хлопчачому гурті.
По-третє, сороміцькі пісні та жарти не мали на меті паскудження й приниження. Використовувати їх для цього, звичайно, можна, але таке практикувалося надзвичайно рідко (наприклад, на весіллі в «поганий» понеділок).
По-четверте – головне: непристойні, але веселі й часто дуже дотепні та, їй-богу, таки талановиті пісні, приказки, віршики та жарти реально допомагають хлопцям зняти зайву природну напругу, перевести її в реготи і дотепи – по-вченому кажучи, сублімувати. Іншими словами, сороміцький фольклор не тільки не розбещує молодь, але сприяє її нормальному, здоровому, правильно орієнтованому розвиткові та, чого там гріха таїти, дає фундаментальні й життєво важливі знання.
Чи, може, ви бачите тут якусь гендерну нерівність?
Не журіться. Дівчаткам ніколи не бракувало цікавості, і вони не гірше і не менш своєчасно, ніж хлопці, теж опановують ці важливі розділи народної науки. А коли батькам та вчителям і вдається вберегти котрусь від того сакрального знання, то потім вона має їм завдячувати своїми психічними, та й фізіологічними, відхиленнями.
Наведу, вибачайте, приклад сороміцької пісні. Я сам ще підлітком бавився виспівуванням цих куплетів, а пізніше навчив концертного варіанту хор «Чумаки». Звичайно, з пісні слова не викинеш, тому ми повикидали цілі куплети. Але якщо викинути всі непристойності, то що ж там залишиться? Тому вдавалися до «редагування». Теж невдячна справа. Колись у мене вдома за столом веселе товариство співало знамениту «Катериніану», зважаючи на жінок та дітей, текст «редагували»:
Посварилися дві бабі
За головку маку;
Одна баба другій бабі
Показала слайди…
Коли регіт ущух, моя шестилітня донька притулилася до мами й тихо запитала: «Мамо, а що таке слайди?»
Я й досі почуваюся винним, що те редагування дезорієнтувало дитину. А донька, хоч уже давно заміжня, ще й досі з підозрінням ставиться до слова «слайди».
Але сороміцьку пісню я мав на увазі іншу. Співалась вона на мелодію «У неділю свадьба буде, комар муху брати буде» (здається, первісна пісня на цю мелодію – «Ой послала мене мати зеленеє жито жати») – взагалі, більшість сороміцьких пісень своїх мелодій не мали.
Один (хто добре знався на словах) заводив перший рядок, кілька хлопців підхоплювали тричі, а потім увесь гурт ще й повторював обидва рядки. Твір, завдяки всім цим повторам, виходив досить таки тривалий, зате запам’ятовувався з першого разу (перший куплет подано так, як належить співати кожні два рядки):
Ой за дядьковим током,
Ой за дядьковим током,
Ой за дядьковим током
Лежить дядина боком.
Ой за дядьковим током
Лежить дядина боком.
Якби дядько сказився, (3)
Я б на дядині женився.
Якби дядько й умер, (3)
Я б до дядини попер.
Ось і дядина йде (3)
Ще й гов’ядину несе.
Чи гов’ядину їсти, (3)
Чи до дядини лізти?
Я й гов’ядину поїв, (3)
Ще й до дядини підсів.
Я й гов’ядину пожер, (3)
Ще й до дядини попер.
Під припічком, під кожухом (3)
Зробив хлопця з одним вухом.
Де ти ходиш, де ти бродиш, (3)
Чом дитини не доробиш?
Чом ти мене не лоскочеш, (3)
Чи не вмієш, чи не хочеш?
……………
Ой у дядька за байраком (3)
Лежить дядина боком…
Шановний та кмітливий читач сам добере, де тут істина, а де редакторська правка. Ясна річ, багато дорогоцінних куплетів опущено, але така вже доля сороміцького фольклору – скрізь йому тісно…
Сороміцькі пісні були не єдиними і навіть не головними в нашому парубоцькому репертуарі. Задовго до них, ще з трьох-чотирьох літ ми досконало знали добрий десяток колядок та щедрівок, бо вони давали серйозний «дохід» у період зимових святок. Крім того, постійно чуючи пісні дорослих, ми з дитинства «просолювались» їхніми співами, а коли підростали, то співали так, ніби з ними й народились.
Хіба хто-небудь пам’ятає, коли і як навчався розмовляти?
Та справжній смак до співу приходить саме тоді, коли починають подобатись дівчата. І зовсім не обов’язково це пісні про кохання – навпаки, западають у душу саме чоловічі пісні.
«Ой п’є чумак, п’є». Цю пісню тепер все частіше співають, хоч чумацькі часи давно минули, а пісня актуальна, як ніколи… На Черкащині (та, мабуть, не тільки) ще досі співають, особливо старі люди, про чумака.
Ой п’є чумак, п’є –
В нього гроші є!
Ой за ним, за ним його рідна мати
Дрібні сльози ллє.
«Ой, синочку мій,
Дитино моя,
Ой покинь, покинь горілочку пити,
Бо проп’єш коня».
«Ой, мамцю моя,
Не покину я,
Ой не покину горілочку пити,
Бо солодкая!»
«Ой синочку мій,
Дитино моя,
Ой покинь, покинь дівчину любити,
Бо зведеш з ума».
«Ой, мамцю моя,
Не покину я,
Ой не покину дівчину любити,
Бо хорошая!»
Було її кілька варіантів, але ті, що я тепер іноді чую, схожі скоріш на деградовані версії давніх гарних пісень. І теж не дивно: дуже вже легко підпорядкувати оцю просту силу, широчінь дихання й щиру красу мелодії нагальним потребам п’яного крику – і «вживати» як застільну…
І цей стереотип такий чіпкий, що повернути цій пісні спів, відповідний її глибокому драматичному змісту, вшанувати реальний конфлікт молодої пропащої сили з марними вмовляннями старечого розуму – дуже непросте завдання, навіть коли всі учасники хору це усвідомлюють.
Василь Триліс
