Сьогодні на пошту отримала листівку «с Международным женским днем» від однієї косметичної компанії – «акции и предложения». Ну, подумала про себе – почалося…
Погуглила, де окрім України ще й досі відзначають це «свято».
Виявилося — в Азербайджані, Анголі, Білорусі, Буркіна-Фасо, В’єтнамі, Грузії, Північній Кореї, Казахстані, Камбоджі, Киргизстані, Китаї, Республіці Конго, Лаосі, Молдові, Монголії, Непалі, Таджикистані, Туркменістані, Росії та Уганді.
Але річ не в цьому.
А в тому, що коли запитуєш у знайомих жінок, що для них значить це свято, то часто чуєш банальне: «Звикли. І що в цьому поганого? Хай мужчини розкошеляться. Діти вітають – приємно ж…».
Тобто, нічого особливого — звичка і бажання отримати «букет турботи і уваги», яких, мабуть, бракує у повсякденному бутті.
Я люблю свята!
Люблю квіти і подарунки, але категорично проти культу свят з підтекстом радянщини.
Сьогодні ми свідомо маємо їх нівелювати своїми повсякденними вчинками і турботою один про одного — спокійно, поступово, без розпалювання непотрібної ворожнечі між тими хто «за» і хто «проти». Бо діти можуть вітати мам не лише восьмого березня, та й чоловіки «розкошелюватися» теж. Бо, приміром, мені набагато приємніше отримувати квіти від коханого не лише з нагоди цієї дати, а просто так.
Хіба мало такого було чи є — зранку на 8 Березня подарунки і поцілунки, вдень святкування, а під вечір, в результаті з’їденого і випитого, як казав мій покійний сусід — «розбір польотів»…
Для мене найцінніші подарунки — це щоденна увага і піклування, це взаєморозуміння і підтримка. Це смачна вечеря в ресторані на двох не тому, що на календарі чергова традиція, а тому, що хтось просто хоче зробити тобі приємне в кінці робочого копіткого тижня. Це квитки на літак з вихідними у Празі чи Римі… Це багато великих і маленьких дрібничок, які все життя здатні перетворити в одне суцільне свято.
А ці постійні складання-збирання в садочки, школи…
Чому неодмінно в цей день кожного року? Бо звикли, а відвикати не хочемо. Бо кажемо, що прагнемо змін, але нічого навколо себе змінювати не збираємося. Більше того, продовжуємо насаджувати своїм дітям пережитки минулого. А воно їм треба?
Цікаво ще, ким відчувають себе чоловіки, які традиційно єдиний раз на рік несуть дружинам букети, — героями? Ні, це герої — тільки не мого роману.
У мене нема агресії до тих, хто святкує цей день.
Державне свято — кожен має право. Я теж колись чекала подарунків на 8 Березня… Бо довго не розуміла, що все може бути інакше. Але нині для мене це всього-на-всього черговий вихідний — не менше і не більше.
У своїй резолюції Клара Цеткін писала : «У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності з соціалістичними поглядами. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він усюди має бути старанно підготовлений».
Клара мала певну аргументацію.
А чим ми, сучасні українки, аргументуємо святкування одного з березневих днів, яке чомусь вперто продовжуємо вважати своїм святом?
Тетяна Череп-Пероганич
