Культура

Дмитрові Павличку — 90!

Його не можна малювати лишень рожевими або чорними фарбами. Він – як ота відома його пісня: червоне – то любов, а чорне – то… ікра (перепрошую за цей жарт із підтекстом). Але попри все Павличко — це явище.

Вашій увазі — уривок із моєї майбутньої книги-біографії про Левка Лук’яненка.

«Певно, не раз гикалося Дмитрові Павличку після його патетично-викривальних виступів «бандерівських злочинів», адже на зоні його лаяли на всі заставки, особливо за поїздку до США, інспіровану і фінансовану КГБ – там він на зустрічах з емігрантами виконував ганебну ролю виправдовувача окупантів і брехуна щодо УПА та ОУН (і як тепер дивно було читати тому ж Лук’яненку спогади Павличка, де він говорить, що підлітком був у лавах…УПА).

Хоча, люби, Боже, правду, внесок Павличка в українську скарбницю великий – згадаймо хоча б пісню Олександра Білаша «Два кольори» на його слова, що стала народною.

Проте в мордовських та уральських таборах люди, засуджені на 15–25-річне нидіння та вмирання, мали право на різкі, однозначно чорні щодо нього оцінки.

Що, зрештою, не завадило Левку Лук’яненку і Дмитру Павличку тісно співпрацювати, коли останній, як голова парламентської комісії, лобіював кандидатуру Левка Лук’яненка на посаду посла України в Канаді.

Але й після цього Левко Григорович не вважає за можливе замовчувати своє табірне ставлення до відомого поета – конформіста.

Навіть через два десятки років після проголошення незалежности України, навіть його друг з гімназійних років, який і сам пригинався, називаючи це валенроддизмом, — Роман Іваничук в лекціях студентам запитував сам себе: «Чи повинен я все сказати про Д.Павличка?»

І говорить, що хоча сам особисто не допустив славослів’я ворога і ганьблення національних святощів, проте це не дає підстав бути суддею тим, хто нині розкаявся. Не судять і політв’язні, хоча їх оцінки й дуже схожі на суддівські вироки в публіцистичній формі…»

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.