Телефонувала подруга і питалася:
«Чула? Помер Дімаров». Я не йняла віри. Шукала в телевізорі новини, слухала радіо, і ось на «1+1»… На жаль…
А мені здавалось, чи хотілось, щоб Він був вічним… Поважний вік, гідне — стражденне і щасливе життя…
Нехай Вам буде Царство Боже…
Я прожила з Дімаровим (його героями) усе своє життя.
А познайомилась скупого 1982 року, коли хороша тітонька Валя, яка торгувала книжками у мініатюрному ларьочку при вході в старий базар, забачивши мене, сягнула рукою під прилавок, витягла чергову книжку і підписала на пам’ять, вітаючи з Днем Весни.
Я дуже любила книги!
Для мене це був цілий світ фантазії, польоту, життєвої мудрості. Того разу то була книга «На коні і під конем» Анатолія Дімарова.
Першим почав читати батько, і до сліз сміявся над пригодами героя, перечитував мені вголос, те, що викликало в нього такі бурхливі емоції. Я ж сміялась і плакала, бо і там була війна. Останній розділ я більше не читала, а от перші два знала на пам’ять, бо любила перечитувати з тієї сторінки, яку відкривала рука…
Я виросла, закінчила педагогічний інститут, вийшла заміж, народила сина Дениса. Підріс мій син, пішов до школи. І я, чуючи, що Денис володіє гарним голосом, маючи хорошу подругу, яка вела в школі гурток виразного читання (чому і їй гарно знайомий Дімаров), попросила підготувати малого до виступу на міському фестивалі «Пісні над Удаєм».
Але де взяти репертуар? Адже успіх виступу залежить від хорошого тексту. І я згадала за свого улюбленого Дімарова.
«Котилася торба» — і перше місце на обласному фестивалі. «Два літри» — і друге місце на Міжнародному конкурсі читців імені Миколи Яковченка. «По чому яблука з чужого саду»…
Я була дуже вдячна автору і тьоті Валі…
І раптом в газеті «Сільські вісті» я читаю фейлетон, підписаний Анатолієм Дімаровим, і починаю розуміти, що автор не просто легенда, а справжня жива людина. Мені так захотілося познайомити сина з митцем, якому він був зобов’язаний хвилинами свого першого в житті тріумфу!
Подзвонила в редакцію, попросила телефон автора, пояснила навіщо. Подзвонила до Анатолія Андрійовича, вільно отримала запрошення. Ми не довго шукали будинок. Денис чекав на чудо і воно здійснилося!!!
«Толику, тут гарні діти!» — представила нас Євдокія Нестерівна, яка зустріла на порозі. Враження Дениса були безмежні від колекції каміння, розповідей, фото на пам’ять. Син читав їм уривки з повісті, а Анатолій Андрійович сміявся і питав «Це я написав? Ну так, це мої твори… Скільки води спливло…». Дістав із шафи свої дорогоцінні книги, підписав. Особливу книгу подарувала і Євдокія Нестерівна. Він так завжди за неї хвилювався!..
Це було п’ять років тому. Його збірку віршів про війну я використовувала, складаючи сценарії загальношкільних свят. Ми дзвонили йому по великих святах, щоб привітати і побажати, але насправді просто почути Його голос і відчути безмірне щастя від спілкування…
Мені не можна плакати… Декілька інсультів….
А зараз так жахливо болить голова, і сльози не питають дороги по щоках, а слова так рвуться до паперу! Денис іще нічого не знає. Він далеко. Вони виступають університетським хором на фестивалі у Провансі. Йому не можна казати, йому не можна підвести колектив. Хай знає, що Анатолій Андрійович живий, хай звертається думками до його мудрих порад…
Галина Степаненко
м. Прилуки
